Література Середньовіччя, її основні риси та періодизація

1) Раннє Середньовіччя (3-10 ст.) – період розпаду рабовласництва і виникнення феодального ладу - літра латинською мовою, кельтський епос, германсько – героїчний, давньоскандінавська літра.  2)  Літра зрілого феодалізму - розквіт феодалізму (11-14 ст.) – поява міст і формування світської літератури  – французький героїчний епос, іспанський, німецький, пд.. слов’янський, рицарська лі тра, міська.Література ділиться на релігійну, лицарську й міську. Центральне місце – релігійна література, що представлена лірикою пісень, прозою проповідей, житій і драматургією обрядових дій. Сама численна – лицарська. Виділяється 3 основних жанри: героїчний епос, куртуазна й придворна лірика, лицарський роман.  Героїчний епос виникає в епоху зрілого Середньовіччя. («Пісня про Нибелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда» ). Носіями епосу були бродячі співаки, у Франції жонглери, в Іспанії – хуглари, у Німеччині – шпільмани. Основний сюжет героїчного епосу – історичні події, у яких закріплюється подання про васальний героїчний і релігійний борг. Куртуазна поезія виникає після перших хрестових походів. Лицарі принесли зі Сходу нові знання, нове подання про поводження (куртуазне поводження). Лицар займався не тільки військовими подвигами, але й манерами поводження. Основна тема – тема любові. Розвиток світової поетичної традиції. Любов відкрита, як саме коштовне почуття. Лицарський роман виник у границях куртуазних традицій, фентезі + рішення серйозних проблем феодальної дійсності. Жанри: фабліо (шванк) – пісенька + прозаїчне комічне оповідання. Міська література носила пародійний характер. Для неї були властиві: здоровий глузд, схильність до колоритних картин картинного життя,зокрема селянських і міських низів. Виникла публіцистична,сатирична та жартівлива лірика,яка була позбавлена музичного супроводу,складалася з коротких віршованих розмірів. З’являється жанр тваринного епосу.

Джерела середньовічної літератури

Зародження й розвиток літератури середньовіччя визначається взаємодією трьох основних факторів: традицій народної творчості (трудові, обрядові пісні), культурних впливів античного миру (античність була необхідна, тому що часто була єдиним джерелом знань) і християнства (релігійні гімни). Народно-епічна поезія втілила міфологічні подання й концепції історичного минулого, етичні ідеали й колективістський (родоплемінний) пафос. Причому в найбільш ранніх пам’ятниках міфологічне сприйняття домінує й лише поступово витісняється історичними поданнями (і образами). В архаїчних епосах зберігся зв’язок із традицією фольклору, з богатирськими казками й сказаннями про першопредків . Відповідно ці епічні пам’ятники насищенні міфологічною й казковою фантастикою. Кругозір їхніх творців практично обмежений родоплемінними відносинами, так що навіть великі зіткнення народів трактуються як родова звада. фольклорні пісні та обряди, антична і східна поезія.

Загальна характеристика літератури раннього середньовіччя.

Лі тра латинською мовою, кельтський епос,германський епос( поема про Беовульфа), давньоскандінавська лі тра(еддична поезія, поезія скальдів) Література цього періоду досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньо ірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Збереженню ранньої творчості названих народів сприяло те, що віддалене від Риму місцеве християнське духовенство більш терпляче ставилось до національних язичницьких переказів. Більш того, саме монахи, єдині носії грамотності у той час, записували і зберігали цю літературу. Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Окремо існувала література латинською мовою, переважно християнського характеру .

Особливості ранньосередньовічного героїчного епосу (на матеріалі кельтського епосу).

В V-IV ст. до н. є. кельти займали значну частину Європи. Основним центром кельтської цивілізації в середні віки була Ірландія. Згодом до літературної творчості стали  причетні друїди,а також барди і філіди. Барди - це поети, співці, музиканти. Філіди були законознавцями, вченими і радниками при княжих дворах; водночас вони були оповідачами, поетами і авторами міфологічних і героїчних сказань. у середовищі філідів і зародився тип ірландської саги. Епічні сказання ірландців - скели - деякими рисами подібні до ісландських саг, тому їх також почали називати сагами. У сагах відбилися особливості як доби їх виникнення, так і тієї епохи, коли вони були записані. Але архаїчна основа переважає: саги відтворюють побут, вірування і уявлення ще язичницької Ірландії. Якщо героїчний епос багатьох народів був переважно віршований, то ірландські саги з самого початку складалися прозою. Найдавнішими сагами ірландського епосу є саги уладського циклу, що виникли на півночі Ірландії при дворі уладських королів в ті часи, коли Улад був однією з найбільших і наймогутніших частин Ірландії. Спочатку головним героєм творів був король уладів Конхобар, згодом основна увага переноситься на його племінника - богатиря Кухуліна. Значне місце у поетичній біографії Кухуліна займає сага «Хвороба Кухуліна», в якій розповідається про любов Кухуліна до фантастичної істоти - сіди Фанд. Сага відзначається тонким психологізмом; в ній передані суперечливі почуття, що мучать Кухуліна - подружня вірність і пристрасне кохання до чарівної Фанд. Фантастична сіда постає в образі юної жінки з ніжним серцем. Велична сага «Смерть Кухуліна» присвячена героїчній загибелі богатиря. В ній особливо підкреслюється патріотизм народного героя. Важливою частиною ірландського епосу є цикл Фінна, який складається з саг, створених у племені феніїв. Саги цього циклу мають ускладнений сюжет, в якому тісно сплелися героїка і фантастика. Головним героєм їх є король Фіни, у нього був син Ойсин (Оссіан), який складав пісні.

Періодизація середньовічної латиномовної літератури.

Довгий час, поки не зміцніли національні мови і не було створено писемності європейських народів, латинська мова була міжнародною мовою, мовою церкви, вищої адміністрації, державно-правових документів, освіти і частково літератури.  Світська літра - Найвидатнішою постаттю цього періоду був Боетій (близько 480-525) - поет, прозаїк і, головне, філософ, вихований на традиціях античності. Великим авторитетом користувався його твір «Про розраду філософією», під впливом алегоричних образів якого створювались знаменитий «Роман про Троянду» (XIII ст.), «Бенкет» Данте та ін. Відомим латинським поетом був і Венанцій Фортунат (близько 530-600), чия творчість вплинула на багатьох середньовічних поетів. Державною мовою і мовою культури в різноплеменній імперії Карла Великого була латинь.   Однією зі значних середньовічних пам'яток є поема «Вальтарій», приклад створення книжкового латинського епосу на матеріалі народних сказань.  Найбільш значними історичними працями раннього середньовіччя є «Історія готів» Іордана (VI ст.), «Історія франків» Григорія Турського (VI ст.). Клерикальна література розвивалась протягом багатьох століть латинською мовою та народними мовами. Своєю тематикою вона тісно пов'язана з християнською вірою та церквою, однак у ній відбились не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі» з їхнім протестом проти феодально-церковного утиску, які проникали до неї через низове духовенство. У ранній християнській літературі знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям. Перші християнські автори, спирались на досвід античності, намагались позбутися цього впливу виробити свою систему поетичних образів і манеру викладу.  Одночасно з ними складалися житія святих - короткі сказання про мучеників за віру, про монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітним катуванням. Поширеним жанром були видіння, в яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Поширеними були також різні твори морально-дидактичного характеру з релігійною і світською тематикою: проповіді, повчання, молитви, притчі.

 «Пісня про Роланда» як зразок класичного героїчного епосу (епічний гіперболізм, поетичні формули, повтори, роль фантастичних мотивів). Проблематика та особливості композиції «Пісні про Роланда».

Вершиною французького національного епосу є поема «Пісня про Роланда» (королівський цикл). В 778 р. Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря вторгся в Іспанію. Похід був невдалим. Карл захопив декілька міст, обложив Сарагосу, але змушений був повернутися на батьківщину. В Ронсевальському межигір'ї Піренеїв на вузькій гірській дорозі, серед густих лісів ар'єргард французів був розбитий місцевими басками, які зненацька напали на французький загін, роздратовані проходженням через їх села і поля чужого війська. Розправитися з басками не вдалося: під покровом ночі вони розсіялися в горах.  «Пісня про Роланда» починається оспівуванням перемоги Карла Великого в Іспанії. Сім років воює славний Карл з сарацинами. Він завоював усі іспанські міста, крім Сарагоси, де сарацинський цар Марсілій радиться зі своїми знатними васалами, як йому позбутися франків. Найстарший з них пропонує Марсілію брехливо поклястися Карлу у вічній дружбі та пообіцяти, якщо франки виведуть військо, самому прийняти християнство та охрестити всіх підданих.У відповідь на сарацинську пропозицію Карл за порадою свого небожа рицаря Роланда посилає до Марсілія знатного феодала Ганелона, вітчима Роланда. Ганелон готовий виконати це доручення, але, запідозривши пасинка в намірі погубити його, вибухає гнівом і вирішує за всяку ціну помститися Роланду. Уклавши зрадницький договір з Марсілієм, Ганелон умовляє Карла повернутися на батьківщину. Франки, повіривши облудним запевненням, покидають Іспанію. За порадою Ганелона, Карл доручає Роланду прикривати тил французького війська. В горах, у Ронсевальській ущелині, на двадцятитисячний ар'єргард франків, очолений Роландом, нападає стотисячне військо Марсілія. Починається жорстока битва, в якій гине героїчний французький загін. Почувши заклик Роланда, Карл поспішає на допомогу. Франки вщент розбивають ворогів і піддають хрещенню сто тисяч невірних.  Поема закінчується стратою зрадника Ганелона. Християнський світ у поемі очолює Карл Великий, образ якого поданий гіперболічно й ідеалізовано. Це типовий для народного епосу образ правителя - сивобородого, мудрого, справедливого, його епічна ласкавість поєднується з суворістю  і невблаганністю до ворогів і зрадників. У поемі Карлу 200 років, хоч під час походу 778 р. йому було тільки 36 років і він не був ще імператором.  «Пісня про Роланда» містить відомості про озброєння рицаря XI-XII ст., про військову тактику і тогочасні звичаї. Не тільки кінь, а й меч, бойовий ріг, персоніфіковані - мають свої імена. Так, меч Роланда називається Дюренталь (твердий), ріжок- Оліфант (гучний). Для посилення драматизму використані спеціальні епічні прийоми: повторні тиради (повторення змісту майже слово в слово в строфах, що стоять поруч); трикратні повтори - тричі просить Олів'єр покликати Карла, тричі відмовляє Роланд, тричі намагається Роланд розбити Дюрендаля тощо. Поемі властиві характерні для епосу постійні епітети (Франція - «люба» «прекрасна»,Карл - «сивобородий», трава - «зелена», васал - «добрий» та ін.). Про близькість поеми до народної поезії свідчать також епічні плачі (плач Роланда над тілами товаришів, плач Карла над убитим Роландом) та ін. Тематика героїчного епосу (прославлення героїчного подвигу) зумовлювала монументалізм стилю, ідеалізацію, перебільшення та елемент чудесного. Особливо це помітно в описах битв, які вражають своєю масовістю та жорстокими кровопролиттями. Богатирська міць Роланда настільки велика, що навіть смертельно поранений він наганяє страх на все вороже військо. Така гіперболізація сили й хоробрості героя та відповідно жорстокості ворогів є традиційним фольклорним засобом. Загалом поема відзначається композиційною завершеністю, стрункістю і лаконізмом. Головні персонажі окреслені за чіткою схемою. Французький епос відзначається виключною сюжетною різноманітністю: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем, на підставі чого його можна назвати поетичною історією.

Іспанський героїчний епос. «Пісня про мого Сіда»: проблематика, композиція, жанрові особливості.

В іспанській народній поезії до XIV ст. домінував героїчний епос, творцями і носіями якого були хуглари. «Пісня про Сіда» - перлина іспанської культури.. Поема складається з 3735 віршів і має три частини. Початок першої частини («Вигнання») загублений. Про причину сварки Сіда з королем Альфонсом відомо з інших іспанських джерел. Починається список з вигнання Сіда. Обливаючись гарячими сльозами, Сід прощається з рідним домом, з дружиною і малолітніми дочками, яких він мусить залишити під захистом монастиря, і за суворим наказом короля під страхом смерті їде на чужину.Він заглиблюється в мусульманські землі і з часом здобуває немало перемог. Не раз велика здобич потрапляє до його рук. Зміст другої частини «Заміжжя доньок Сіда» становить розповідь про те, як Сід, здобувши велике місто Валенсію, посилає королю 100 добірних коней. Король готовий помиритися зі своїм тепер могутнім васалом і дозволяє йому взяти до себе дружину і дочок.  Неохоче погоджується Сід на заміжжя дочок, не до душі йому знатні женихи. Але він не хоче відмовити королю, до якого, забувши минулі образи, ставиться з великою пошаною. Третя частина («Безчестя в дубовому лісі Корпес») тематично різноманітна. Інфанти де Карріон недовго прожили у згоді з Сідом. Не витерпівши насмішок васалів Сіда, зяті вирішили помститися. Вони просять дозволу поїхати в Карріон, щоб показати своїх молодих дружин родичам. Тяжко на душі в Сіда, але він благословляє дочок, віддає їм придане і щедро обдаровує зятів, вручивши кожному з них по бойовому мечу, що вважалось найбільшою честю. Інфанти тільки чекали нагоди помститися за свою ганьбу на дочках Сіда. Як тільки вони в'їхали у володіння Кастілії, в дубовому лісі Корпес зіскочили з коней, і тут, у гущавині, прив'язавши молодих дружин до дерев, побили їх бичами і острогами майже до смерті.  захищаючи свою честь, Сід викликає їх на поєдинок. У битві в долині Карріон, в землях інфантів, Сід з дружиною перемагає кривдників і прилюдно називає їх зрадниками. Переможець Сід знову віддає дочок заміж, вже за королів Наварри і Аррагона. В іспанській поемі героїчне не відокремлене від повсякденного, тут подано різноманітний життєвий фон і домінує оптимістичне світосприйняття.  Поемі властива реалістична манера зображення подій та психології дійових осіб. Опис повсякденного буття та боротьби іспанців з маврами невідомий хуглар супроводжує величезною кількістю подробиць і деталей, характерних для того часу. Поема дає чітке уявлення про озброєння іспанських та мавританських воїнів, про тактику битв, військову термінологію. В образі Сіда поет підкреслює найкращі риси іспанського народу - спокійну гідність, стриманість, прямоту, мудру терпеливість. Важливе місце у поемі займає сімейно-побутова тематика. Сід не лише доблесний воїн і вірний васал, а й ніжний чоловік і батько. Розлучений з сім'єю, у вигнанні він увесь час думає «про любиму і вірну дружину», піклується, щоб вона і діти не знали нестатків. Релігійний елемент займає в ній дуже скромне місце. Стиль поеми позбавлений будь-якої пишномовності та манірності. В основному тон розповіді стримано-енергійний, часом у ньому відчутні інтимні інтонації (у родинних сценах), гумор (у побутових епізодах), епічний розмах і сила (у батальних картинах). «Пісня про Сіда» бідніша на зовнішні прикраси - метафори, поетичні порівняння.

Німецький героїчний епос. «Пісня про Нібелунгів»: проблематика, композиція, жанрові особливості.

виникла на самому початку XIII ст.. у Південно-Східній Німеччині - саме там, у придунайських землях (в Баварії, Австрії), в основному відбувався процес перетворення давніх героїчних пісень у поеми.  Більшість дослідників вважає, що творцем поеми був шпільман (а не клірик або лицар).  «Пісня про Нібелунгів» складається з 39 пісень-авентюр. Шпільман починає свою розповідь з прославлення краси Крімхільди - молодої дівчини, що живе у Вормсі - столиці Бургундії під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів, почувши про знатну красуню, заочно покохав її і мріяв одружитися з нею. Старший брат Гунтер згоден віддати Крімхільду за прославленого витязя за умови,  що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами важкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком, повинен перемогти її в богатирських змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручити Гунтера. Він добровільно назвався його васалом і в далекій Ісландії за допомогою шапки-невидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда визнає себе переможеною і дає згоду вийти заміж за Гунтера. Але в шлюбну ніч Зігфрід знову був змушений прийти на допомогу королю: невидимий для Брюнхільди, він приборкав непокірну наречену і зняв з неї перстень і пояс (символ дівочої цнотливості) і недоторканою передав її чоловікові. В знак вдячності Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через 10 років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під час якої з'ясовується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда кличе васала Хагена, і він, змовившись з королевою, вбиває Зігфріда. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген, стурбований тим, що Крімхільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів Гунтера, відбирає у неї скарби Нібелунгів - запоруку влади та могутності - і таємно кидає їх у води Рейну. На цьому закінчується перша частина. У другій частині йдеться про те, як через 13 років, за наполяганням рідних (і з думкою про помсту), Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, правителя гуннів, який любить і шанує її. Але підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібелунгів не дають їй спокою. На прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з дружиною та васалами. Вороже зустрічає Крімхільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею гунни  нападають на гостей. В залі, куди були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава різня. Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій, бургунди змушені відпочивати на тілах вбитих і вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних муках гинуть тисячі людей. Розлючена Крімхільда, намагаючись довідатися про таємницю скарбів, наказує вбити Гунтера, а потім сама стинає голову Хагену. Старий воїн Хільдебрант, який бачив на своєму віку багато крові, не може змиритися з кровожадністю Крім-хільди і вбиває її. Сивий Етцель оплакує смерть своєї дружини та сина. Так гине рід бургундських королів. На захист короля гуннів стає сам Дітріх Бернський, який разом із вірним Хільдебрантом завжди виступає в епосі як носій правди і справедливості. «Пісня про Нібелунгів» відзначається сюжетною різноманітністю. Сива давнина та пишний придворно-рицарський побут виступають у поемі в складному переплетінні. В ній відбилися спогади про події  великого переселення народів, про далекі мандри, переходи, кровопролитні битви. Зберігся в ній і суворий трагічний дух давніх германських сказань. Гумор, легка іронія в розповіді про сватання Гунтера та шлюбну ніч з Брюнхільдою; трагічна спрямованість, приреченість у лінії Зігфріда; похмура суворість в детальних описах кривавої різні в царстві Етцеля; радісне піднесення в описі картин розкішного придворного побуту. В ній нема ні високого патріотичного пафосу французької поеми, ні глибокого почуття національної єдності іспанської пам'ятки. Головне в «Пісні про Нібелунгів» - мотив помсти, криваві чвари між родичами, пожадливість до золота, коштовностей. Це пояснюється тим, що в основі поеми лежать пісні, що виникли в архаїчний дофеодальний період, коли тема героїчного індивідуального подвигу розвивалась на родовому та сімейному фоні.

Специфічні особливості розвитку епосу у слов’ян. Пісні про королевича Марко.

Пісні героїчного епосу південних слов'ян втілюють високі художні здобутки народно - поетичної творчості, є проявом морального кодексу народу. Значна їх естетична роль: юнацькі пісні мали великий вплив на літературний процес, на духовне життя Сербії, Болгарії та інших країн. Поряд із героїчним епосом Франції, Німеччини, Іспанії епос південних слов'ян становить яскраву сторінку світової культури. Значне місце в юнацьких піснях займає цикл, присвячений Марку Королевичу (близько 250 пісень). Марко Королевич - постать історична: він був володарем Західної Македонії і васалом турецького султана; можливо, брав участь у битві на Косовському полі, але як васал на боці турків виступав і в інших походах турецького султана. Таким був історичний Марко Королевич. У циклі пісень перед нами постає майже все життя Марка Королевича, яке зовсім не збігається з історичною реальністю. У піснях герой є втіленням сили і патріотизму, мрій і сподівань народу, мужнім захисником скривджених. І хоч в піснях Марко Королевич - підлеглий турецького султана, але ця васальна залежність в очах народу пов'язана з трагічним непорозумінням (прокляттям батька). Вона є лише номінальною, бо пісенний Марко Королевич не боїться ні султана, ні його пашів, ні розбійників-яничар. Він з презирством, зневажливо ставиться до них, і цей мотив підкреслюється в усіх піснях циклу. Марко Королевич - ідеальний герой, в якому народ бачив свого захисника. Він сміливо і рішуче виступає проти могутніх ворогів - Муси Кеседжия, Аліла-аги та інших. Марко Королевич ніколи не стерпить образи ані своєї честі, ані честі свого народу. Тому саме в образі Марка Королевича втілена віра уярмленого, але не підкореного народу у визволення і свободу. Цим Марко Королевич нагадує билинного богатиря Іллю Муромця. Оскільки Марко Королевич представлений у піснях як герой і витязь, то навіть його народження казкове (його мати - казкова діва, яка надає йому богатирської сили). В деяких піснях він селянський син. Марків кінь - Шарац також наділений казковими рисами: він розумний, дає своєму господарю поради, попереджує його про небезпеку і т. ін. (це своєрідний Горбоконик з російської казки). Пісенний Марко Королевич живе сотні років, в деяких піснях він, по волі народній, не вмирає, а засинає, щоб прокинутися тоді, коли буде сутужно народу, коли підніметься народ на священну боротьбу за волю.  Марко Королевич здійснює багато подвигів: він визволяє полонянок з турецької неволі («Перший подвиг Марка»), громить турків-насильників («Хто найкращий юнак»), відбирає батьківську шаблю у султанського візиря («Марко пізнає батькову шаблю»), допомагає сиротам («Марко Короленко і бей Костадин»). Про меч і свободу він не забуває і тоді, коли займається мирною працею - оре землю.

Типологічні подібності в середньовічній літературі Західної Європи і Сходу. Основні мотиви середньовічної лірики Сходу  

У XVII — XIX столітті в європейських країнах навіть склалася своєрідна мода «на все східне». Свідчення тому — поява переказів на європейські мови «Корану» і «Тисячі і однієї ночі», «Персидські листи». Похід Наполеона на Єгипет сприяв появі в європейській літературі цілого напряму, названого екзотизмом. У його рамках виник ліричний цикл великого Й. В. Ґете «Західно-східний диван». «Східні вірші» В. Гюґо утвердили у Франції романтичну поезію. Без східних поем — «Гяур», «Лара», «Корсар» — був би неповним творчий доробок Дж. Г. Байрона. В. А. Жуковський своїм зверненням до перського та індійського епосу (повість у віршах «Рустем і Зохраб», поема «Наля і Даяманті») укріпив романтичну поезію в Росії. В Україні до теми Сходу зверталося ряд видатних поетів та письменників: Іван Франко (численні переклади старо арабських поезій, казок), Агатангел Кримський (поетична збірка в трьох частинах «Пальмове гілля», цикл «Бейрутські оповідання») збагатили українську літературу східними мотивами. Середньовічна культура Близького і Середнього Сходу зародилася і виросла на тому ж інтелектуальному ґрунті, що й культура європейських народів. Ґрунт цей був рясно удобрений попередніми цивілізаціями Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Східного Середземномор'я і греко-римською античністю. Але якщо в Європі квіти її цивілізації запилювалися ідеалами християнства, то на Сході таку роль відігравав іслам — наймолодша з світових релігій. У літературах Сходу теж вирізняється доба Середньовіччя, проте її часові рамки дещо інші, як правило, її завершення відносять аж до 18 століття. Середніми віками історики називають величезний проміжок часу — з моменту падіння Римської Імперії до початку буржуазних революцій. В історії літератури і мистецтва Зх. Європи вирізняють власне епоху Середньовіччя — зародження, розвиток і розквіт феодального ладу та його культури — і епоху Відродження.

Основні форми, жанри і тематика поезії трубадурів. (Прованс)

Провансальські поети називались трубадурами. Вони цілеспрямовано прагнули досягти професійної майстерності і оригінального стилю. Змагаючись між собою, поети наполегливо працювали над метрикою, строфікою, римою, мелодією. У поезії трубадурів спостерігаються різні ступені складності. Так, на ранньому етапі був створений «темний стиль». Першими його представниками стали трубадури-аристократи, які хотіли бути зрозумілими тільки у вузькому колі придворної еліти, естетично підготовленої до сприймання куртуазної концепції в ускладненій поетичній формі. Пізніше утверджується «ясний стиль». Поети цієї манери розуміли, що справжня цінність твору - в його доступності для всіх, їхня творчість звернена вже до широкої аудиторії. Трубадури, на відміну від жонглерів, намагалися закріпити своє авторство. До нас дійшло близько 2540 пісень і 460 імен трубадурів (з них - 30 жінок) . Трубадури були люди різного суспільного становища: від королів, знатних феодалів до купців, ремісників, духовенства. Вони часто служили при дворах, виконуючи обов'язки секретарів та радників при особі сеньйора, впливали на політичне життя. Як і вся середньовічна література, лірика трубадурів створювалася в рамках «твердих» традицій і формул. Кожен жанр був пов'язаний з певним змістом, темою і мав свій «арсенал» стереотипних засобів вираження - дослідники називають їх «кліше», «матрицями», «ключовими словами».   Центральною в ліриці трубадурів є тема кохання. Справжнім коханням вважалась «тонка», «висока» любов, здатна розбудити в душі прекрасні, величні поривання.  У період розквіту провансальської поезії створено високі  поетичні зразки, в яких відкрито й пристрасно утверджувались любов до життя, кохання, повага до жінки. Найвищим ліричним жанром була канцона - вишуканий та оригінальний за будовою вірш, головним чином на любовну тему. Видатним майстром канцони був Бернарт де Вентадорн - один із найталановитіших поетів Прованса.  У жанрі канцони виступав і Джауфре Рюдель (1140-1170), який оспівав так звану дальню любов.  Ще один ліричний жанр тенсона є віршованим диспутом на любовну, поетичну або філософську тему. Тенсона сповнена порад із галузі куртуазної любовної казуїстики . Платонічний тип кохання відхиляє альба - пісня ранкової зорі. Ця пісня прославляє щасливу взаємну любов. В альбах відображені справжні щирі почуття, земне кохання майже без куртуазної ідеалізації. Пізніше виникає серена - вечірня пісня кохання (прототип серенади). Є й пісні на політичні та суспільні теми - це сирвентес. Відомим майстром сирвентес був Бертран де Борн (близько 1140-1215), якому приписують помітну роль у політичних подіях того часу. Близькою до народної поезії є пасторела - лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з простою дівчиною - пастушкою.  У XIII ст. починається занепад провансальської поезії, який прискорюється розбійницьким нападом на багатий Прованс північно-французьких баронів.

Найвідоміші представники поезії трубадурів та міннезінгерів — Рюдель, Борн, Фогельвайде.

 «мінезанг»- любовна пісня. У мінезангу рано проявилися два напрями: «народний» і куртуазний. «Народному» напряму властиві простота, природність у відтворенні почуттів Він близький до народної любовної пісні та майже не позначений куртуазним поклонінням дамі;  стиль його більш архаїчний.  Поети куртуазного стилю оспівували «високе» кохання зі всім його куртуазним ритуалом: вихвалянням дами, «томлінням», «стражданням» та страхом здійснення своїх бажань.  Художньої вершини і творчої самобутності мінезанг досяг у творчості найвидатнішого середньовічного поета Вальтера фон дер Фогельвейде (близько 1160-1230). Бідний рицар, він був професійним поетом і залежав від знатних покровителів. У любовній ліриці Вальтер почав з прославлення «високого кохання», але пізніше, під впливом народних пісень і лірики вагантів, порушив куртуазну традицію. Він звеличував просту дівчину або жінку, яка ніжно і відверто відповідає на його почуття, його поезія пройнята душевною простотою, щирістю та справжнім ліризмом. Він вводить у мінезанг фольклорні традиції, народні мелодії, весняну пісню і танці, створює картини природи. Фогельвейде перший із мінезингерів використав публіцистичні можливості. Будучи сучасником жорстокої боротьби між Римом та німецькими правителями, Вальтер у своїх шпрухах пристрасно  закликав до національної єдності. Творчість Фогельвейде останніх років овіяна смутком і глибоким розчаруванням, пов'язаними з початком кризи німецького рицарського суспільства. Джауфре Рюдель де Блая (приблизно 1140—1170). Був князем Блаї — міста, яке в ті часи входило до графів Ангулемських. Мотив «кохання на відстані» став основою для створення легенди про кохання трубадура до графині Джауфре до Мелісандри. Трубадур ніколи не бачив, але покохав за велику шляхетність, про яку почув від прочан Антіохії. Він склав про неї вірші з прекрасною мелодією й простими словами. Бажаючи побачити графиню, вирушив у Xрестовий похід і поплив морем.

На кораблі тяжко занедужав. Всі вважали, що він помре, але все-таки його довезли до Триполі як мерця. Коли сповістили графиню, вона прийшла до його ложа і взяла в свої обійми. Джауфре подякував Господу Богу за те, що зберіг йому життя доти, доки він не побачив графиню. Відтак, на руках графині поет і сконав. Відомі пісні трубадура Бертрана де Борна,який оспівував намети, списи, шоломи лицарів, військо яких під звуки сурми йде в бій, залишаючи після себе могили. У Німеччині у другій половині XII ст. зародилася своєрідна куртуазна лірика — міннезанг (кохання, співати). У міннезангу виявилися два напрями — народний і аристократичний.

Лицарський роман, його різновиди та художня своєрідність.

Батьківщиною рицарського роману є Північна Франція. Тут при феодальних дворах і замках в XII ст. вже панувала витончена куртуазна культура і створювалися літературні центри. В силу історичних обставин саме у цій частині Франції переплелися кельтські, англосаксонські та французькі культурні традиції, що підготувало це середовище до сприйняття фольклору і легенд різних народів і часів. Він - «сучасник» міської літератури, історіографії, тематично роман багато чим пов'язаний з «жестами». Разом з тим роман - вже принципово новий жанр зі своїми проблемами і поетикою. Якщо в героїчному епосі герой здійснює подвиги в ім'я племені чи держави, то в романі на першому плані - власні інтереси особистості. Типовим персонажем роману є мандрівний рицар, який іде на подвиги та «авантюри» (пригоди) заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і в куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим. Творцем роману був поет, у Франції він називався  трувером. Куртуазний епос насичений описами зачарованих замків, лісів, таємничих островів, чарівних джерел, розповідями про злих і добрих велетнів, всесильних чаклунів, прекрасних фей, зловредних карликів тощо. Незважаючи на вимисел, казковий елемент, символіку та алегорію, роману властивий стійкий інтерес до сучасності. Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини почуттів, боротьби страстей. Це зумовило тяжіння до індивідуалізації характеру, спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні зарисовки. Спочатку виникає роман у віршах, потім - у прозі. Французький рицарський роман за тематикою умовно можна розділити на три цикли: античний, бретонський, візантійський.

Античний цикл лицарських романів (роман про Александра Македонського)

Античний цикл. Початковий період у розвитку роману проходить приблизно в 50-ті роки XII ст. В цей час проявляється тенденція ознайомити французьке суспільство з античними легендами і творами античних авторів. Основними пам'ятками раннього періоду є «Роман про Олександра», «Роман про Фіви», «Роман про Трою», а також «Роман про Енея». В кожному з цих творів зроблена спроба пристосувати античний матеріал до духу феодальної епохи і куртуазних смаків, що формувалися. Античні події, сказання, твори переосмислювалися крізь призму феодально-рицарської ідеології та буття. Герої і персонажі стародавніх часів у рицарському епосі переносились у феодальне оточення і виступали вже в ролі зразкових рицарів.«Роман про Олександра». Тема життя і подвигів знаменитого полководця Олександра Македонського ввійшла в літературу вже в древності. В середньовіччі до неї зверталось декілька поетів, кожний з яких вносив у вже складене легендарне життіє писання Олександра свої доповнення і трактування. Роман написаний розміром, який пізніше почав називатися «олександрійським віршем» . «Роман про Олександра» є міфологізованою оповіддю з надзвичайно малою часткою історизму. Олександр зображений як ідеальний рицар, у змалюванні образу якого використані різні казкові прийоми: одне око у нього голубе, як у дракона, друге чорне, як у грифа; фея подарувала йому чарівну одежу - одна сорочка захищала його від холоду і спеки, друга - від ран тощо. Головним призначенням цього роману було задоволення зростаючого зацікавлення і допитливості середньовічної людини. Олександр здійснює свої подвиги не тільки з метою завоювання світу, а й керуючись бажанням пізнати його, його мандри і походи проходять не тільки на землі; прагнення звідати невідоме змушує його в скляній бочці спуститися на дно моря і за допомогою птахів піднятися у піднебесся.

Романи бретонського циклу. Куртуазна обробка кельтських народних оповідей.

Бретонський цикл. Сюжети творів бретонського циклу пов'язані з бретонськими (кельтськими) фольклорними джерелами. Кельтські перекази багаті не тільки мальовничою фантастикою, а й любовними мотивами, що сприяло засвоєнню їх куртуазними авторами. Звичайно, матеріал цей переосмислювався в дусі ідеології тих часів. З величезної кількості бретонських повістей за ідейно-тематичною ознакою виділяють: 1) бретонські ле, 2) романи про Трістана та Ізольду, 3) артурівські романи, 4) романи про святий Грааль.  Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм, велика сконцентрованість змісту, фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара звичайно протиставляється суспільству, його нормам і законам (любов замужньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і т. ін.). За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Поступово ле звільнювались від фантастичного елемента, незмінно зберігаючи при цьому мотив нещасливого кохання. Ця загостреність любовної ситуації в ле, гра глибоких непідвладних волі героїв пристрастей вплинули у свій час на куртуазний роман. Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка назвала себе Марією Французькою (друга половина XII ст.). Походила вона, напевно, з Нормандії і належала до аристократичного кола.  Романи про Трістана та Ізольду. Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви. Ізольди належать до найпопулярніших у середньовіччя, а вивчення їх з часом перетворилося в цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів, 3 того, що збереглося, найбільш значними є віршовані романи французького жонглера Беруля і нормандця Тома. Романи про святий Грааль. Ця група бретонських романів є спробою поєднання світського рицарського ідеалу з пануючими релігійними догмами. В трактуванні символіки Грааля та морально-етичного ідеалу, який з ним пов'язаний, чимало розходжень. У поганських віруваннях та ритуалах з Граалем пов'язані відголоски культу плодороддя; в кельтському фольклорі Грааль - це талісман, здатний насичувати і підтримувати сили людей; у християнстві Грааль - чаша-дароносиця.

Творчість К. де Труа. Загальна характеристика одного з романів К. де Труа 

Справжнім творцем артурівського роману є видатний французький епік Кретьєн де Труа (друга половина XII ст.). Він створив новаторський у проблематичному і художньому відношенні тип роману, який найбільше задовольняв запити його часу. Відомо, що походив він з Шампані і, можливо, був зв'язаний з феодальними дворами Північно-Східної Франції де захоплювались куртуазною поезією. Поет пробував свої сили в різних жанрах (лірика, поема, переробка творів Овідія), але найбільш повно його обдарованість проявилась у жанрі роману. Твори Кретьєна де Труа належать до кращих зразків куртуазного епосу. Як поет і людина він сповнений усвідомлення своєї значимості, що було рідкістю в середньовічному мистецтві. Він має власну концепцію світу і людини, власну стильову манеру. Поета хвилювали головним чином морально-етичні проблеми. «Магістральний» сюжет його творів можна визначити приблизно так: «молодий герой (рицар) в пошуках моральної гармонії». У п'яти його романах унаслідується схема артурівського двору з хронік Гальфреда-Васа, але Кретьєн дає нову картину художньої дійсності. Події в його творах розгортаються в королівстві Артура, яке ніби займає значну частину Європи, але кордони його з іншими державами не уточнюються, час дії теж не визначений.   Дуже популярний твір Кретьєна де Труа «Персеваль, або Повість про Грааль» є однією з перших спроб обробки переказу про Грааль. Історія рицаря Персеваля починається з дитинства, його мати, чоловік і старші сини якої загинули на війнах і турнірах, хоче зберегти від небезпек рицарського буття молодшого сина і ховається з ним у глухому лісі. Але випадкова зустріч з рицарями викликала в юнакові жадобу доблесних подвигів. На горе матері, він покидає їх лісовий притулок і разом з Говеном, Персевалем та іншими рицарями Круглого Столу відправляється на пошуки Грааля, зображеного в романі у вигляді блискучої посудини, здатної зцілювати і чинити добро. Роман Кретьєна залишився незакінченим, а символіка Грааля - не розкритою до кінця. Послідовники Кретьєна по-різному представляли Грааль, часто в релігійно-містичному дусі, пов'язуючи символ Грааля з християнським смиренням та ідеєю аскетизму. Вперше в романі «Персеваль» поставлена проблема самозречення в ім'я обов'язку. Таким чином, об'єктивно в романі домінує ідеал не релігійного, а гуманістичного характеру. В центрі уваги - проблеми освіти, морального самовдосконалення, які, на думку Кретьєна, є актуальними упродовж усього життя. Традиційна для куртуазної літератури любовна тема у «Персевалі» явно на другорядному місці. Тому в романі відчувається бажання відмовитися від усякого роду готових повчальних сентенцій і замінити їх наукою активного життя. Порушуючи морально-етичні проблеми, він уникає відкритого дидактизму, вміло поєднує глибокий  для того часу психологічний аналіз з динамікою дій. Поет виробив нові прийоми віршування і створив зразок точного і гнучкого діалогу.

 Артурівський цикл лицарських романів. Система персонажів та символіка циклу.

Артурівські романи. Протягом століть надзвичайно популярними були так звані артурівські романи (або романи Круглого Столу), пов'язані з іменем легендарного героя кельтських переказів. Сказання про короля Артура зародились у глибоку давнину, коли у кельтів складались сказання про героїв племені.Саме ім'я Артура з'явилось у переказах пізніше - в епоху запеклої боротьби кельтів з англами та саксами (V-VI ст.). Він виступав у переказах як головний герой і вождь кельтського опору. В казковій «Історії королів Британії» (близько 1137 р.) Гальфреда Монмутського Артур вже показаний як могутній володар усієї Британії і значної частини Європи. Використовуючи кельтські перекази, Гальфред створює повний див життєпис доблесного і мудрого короля. В 1155 р. «Історія» Гальфреда була перекладена нормандцем Васом французькою мовою, що зробило ім'я Артура ще більш популярним і модним. Використовуючи бретонські перекази, Вас ввів у текст чимало доповнень, особливо з рицарського побуту, а головне - деталь круглого столу: ніби Артур наказав поставити у своєму замку круглий стіл, щоб на бенкеті не було почесних і непочесних місць, щоб усі почували себе рівними. В текстах Гальфреда і Васа старовинні перекази піддавалися обробці в дусі ідеології свого часу. Зокрема, намагання правителів тримати в покорі своїх часто неслухняних васалів втілено в ідеї співдружності короля Артура і рицарів Круглого Столу. Двір Артура і його прекрасної дружини Генієври зображений як зосередження рицарського світу. Кожен благородний рицар мріє бути прийнятим тут, щоб навчитися куртуазії, проявити свою ратну доблесть у подвигах і авантюрах. Крім короля і королеви, в артурівські романи перейшли й інші персонажі з їхнього оточення: племінник короля Говен, безстрашний рицар і Дон Жуан; фанфарон і невдаха сенешаль Кей, прикрий Модрет, фея Моргана, чарівник Мерлін та ін. Сюжетна модель Гальфреда-Васа виявилась надзвичайно продуктивною. На її основі європейські автори створили сюжетно різноманітні яскраві варіанти.

Обробка сюжету «Романа про Трістана та Ізольду» різними авторами. Історія реконструкції і дослідження тексту, основні літературознавчі джерела.

Прозовий роман про Трістана та Ізольду зберігся в кількох десятках рукописів. Французькі романи (особливо роман Тома) викликали безліч наслідувань і переказів. Розробка цього сюжету відома англійською, іспанською, італійською, норвезькою та деякими слов'янськими мовами. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфрида Страсбурзького (початок XIII ст.). Вперше роман був надрукований наприкінці XV ст. Історія Трістана та Ізольди залишила помітний слід у світовому мистецтві. Так, за мотивами цього роману Р. Вагнер створив відому музичну драму «Трістан та Ізольда», Леся Українка написала прекрасну поему «Ізольда Білорука». Російський та український переклади створювались на основі двох обробок, здійснених видатними французькими медієвістами початку XX ст. П. Шампіоном і Ж. Бедьє.  Перший використав рукопис XV ст., другий переробив роман Тома за допомогою тексту Готфріда Страсбурзького. Обробку Ж. Бедьє українською мовою переклав М. Рильський.

 «Роман про Трістана та Ізольду»: проблематика, система образів, значення для художньої прози епохи.

Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви. Ізольди належать до найпопулярніших у середньовіччя, а вивчення їх з часом перетворилося в цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів. Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність, хоча феодальні відносини представлені в ньому досить архаїчно.Батько Трістана, король Рівален, загинув, захищаючи свої володіння від давнього ворога - феодала-сусіда. Мати померла з горя. Королевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його дядько Марк. Трістан - зразковий рицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем Моргольтом Ірландським і визволив країну Марка від принизливої залежності. Король Марк любить племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. У романі відображена слабкість королівської влади в цей період. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він одружився і дав їм законного спадкоємця, інакше вони піднімуть повстання. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу (він бачив її раніше в Ірландії, куди його, пораненого отруєним мечем богатиря Моргольта, занесли морські хвилі).. Мати Ізольди дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда і Трістан у спеку випадково випили це чарівне вино, і любов заполонила їх назавжди. Вона принесла їм безмежне щастя, але й стала причиною їхньої смерті, бо то «було не вино, а пристрасть, жагуча радість і безмежна туга, загибель». Ставши дружиною короля, Ізольда не може не зустрічатися з коханим. Через жорстокі перешкоди вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині, в Бретані, з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою.. Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе приїхати, якщо ні - то чорні. Ізольда, охоплена страхом за життя найближчої їй людини, тікає від короля в Бретань до Трістана. Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Трістан помирає. Вмирає й Ізольда Злотоволоса. їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на Ізольдину могилу. Тричі зрубували Кущ, і тричі виростав він.  у романі міститься об'єктивна критика феодального суспільства, звучить протест проти жорстоких шлюбних установ і прославляється земна любов, яка долає всі перешкоди, звеличує людину і торжествує навіть над смертю. Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика - роман приваблює розкриттям духовного світу героїв, спробою розкрити психологію кохання, що було невідомим для інших середньовічних жанрів . Привертають увагу також картини тогочасного побуту, зображення людей різних прошарків, звичаїв, «божих судів» та ін.

 Романи греко-візантійського циклу. Лірична повість про Окассена і Ніколет.

Так звані візантійські романи - це досить значна група творів, у сюжетній структурі яких багато спільного з пізньо грецьким романом «злиднів». У романах цього типу майже відсутнє надприродне. На перший план висувається мінливість людської долі, в подоланні якої головна роль належить не рицарській доблесті та вправності, а терпінню, наполегливості, а інколи - й хитрості. Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Найбільш характерними для даного жанру є твори, які одержали назву «ідилічних» романів. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання, соціальна нерівність, насильне розлучення закоханих,пошуки один одного,зустріч і щасливе поєднання (шлюб).  Яскравим взірцем «ідилічного» роману є також пісня-казка «Окассен і Ніколет», яка виникла на початку XIII ст. в Пікардії (Північно-Західна Франція) .Це також розповідь про закоханих, які зуміли подолати всі перешкоди на шляху до щастя. Героїв розділяє соціальне становище і віра: Окассен графський син, Ніколет - сарацинська полонянка. Батько юнака добивається, щоб опікун Ніколет замкнув її у вежі, а сина кидає в підземелля замку. Закохані змушені втікати, однак на їх шляху виявилось стільки перешкод, що тільки через кілька років доля з'єднала їх у щасливому шлюбі. Окассен діє всупереч правилам рицарського станового кодексу. Він - смілива людина, але байдужий до рицарської слави і подвигів. Батько насилу вмовляє його взяти участь у феодальній війні, щоб захистити власні володіння. Ця дивна для феодала поведінка дає привід вважати цю повість пародією на феодально-рицарські закони та звичаї. Але головною темою твору є кохання. Ось чому героїв так приваблює казкова країна Торлор, де немає кривавої феодальної ворожнечі і закохані можуть беззастережно віддаватися радостям і насолодам. У романі прославляється все прекрасне, світле, розумне. Окассен насмішкувато ставиться до релігійних догм. Він не хоче потрапити в рай, тому що туди підуть попи, нещасливі, хворі, злидарі. Він згоден на пекло, тільки б поруч з ним була його вірна подруга Ніколет. Автор з зацікавленням змальовує сцени буденного життя, співчутливо ставиться до злиденного життя народу. Любовні переживання героя порівняно з бідою пастуха розцінюються автором як панська примха. Особливим ліризмом відзначена розповідь про Ніколет. Розумна і рішуча, вона «настільки прекрасна, така, юна, світла, сонцесяйна», що пастухи в лісі відмовляються сприймати її як земну істоту, для них вона - фея. Сама її юна чарівність може вилікувати від застарілої недуги.

Міська література. Фабліо та шванк.

Література міст тісно пов'язана з фольклором і сама нерідко має суто народний характер: звідси яскраві сюжети та образи, гострі сатиричні прийоми, антифеодальні та антиклерикальні настрої. Література нового напряму зображувала реальність, буденну сторону життя й зовсім новий тип героя – простолюдина. Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції. Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання комічного або сатиричного змісту. У Франції воно називалося фабліо, у Німеччині – шванк. Це жанр народного походження. Серед творців фабліо є представники різних станів але здебільшого це жонглери та декласовані клірики.  фабліо - жанр провінційного походження, особливо поширений на північному заході Франції, у Пікардії. Фабліо відбивають головним чином світогляд і смаки городян, але поширені вони і серед селян, духовенства, дворян. Мова фабліо приправлена грубуватим гумором і гострим жартом. Є фабліо розважального змісту, які повинні викликати сміх безглуздо-комічною ситуацією. Але в основному це твори повчального змісту, мета яких не тільки розважати, а й виховувати. Багато фабліо мають соціальне забарвлення - в них прославляється проста людина, її кмітливість, розум, вміння постояти за себе. У комічному світлі зображені зарозумілість рицарів, лицемірство духовенства. Автори фабліо явно висміюють релігійну мораль, показують, що духовенство проповідує її заповіді, але само в них не вірить і порушує їх.Автором популярних фабліо був відомий жонглер Рютбеф. Вогонь своєї сатири він зосередив на духовенстві. Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. Визнаний майстер цього жанру - бродячий поет Штрікер (XIII ст.). У його спадщині особливу цінність становить цикл шванків, об'єднаних у збірку «Піп Аміс», в якій змальовано широку картину тогочасних звичаїв. 

 «Роман про Лиса», його демократичні тенденції, поетизація образу Лиса. Художні особливості переспіву В.Коптілова

Тваринний епос. Одночасно з фабліо і шванками в міській літературі виникають твори великого епічного жанру - поеми, які, на відміну від героїчного та рицарського епосу, мають сатиричний та алегоричний характер. Так званий тваринний епос складався на основі байок і казок, що здавна існували в народів світу. Найвизначнішим твором цього жанру є обширна французька поема «Роман про Лиса», або «Роман про Ренара», формування якої почалося з другої половини XII ст. і закінчилося в середині XIII ст. До «Роману про Лиса» входить близько ЗО епізодів, в яких у формі алегорій і в стилі міської літератури створена гумористична та сатирична картина феодальної дійсності. Світ звірів улаштований на зразок ієрархічного феодального суспільства. На чолі держави стоїть цар звірів лев Нобль, навколо нього - придворні та піддані: самовпевнений тугодум ведмідь Брьон (знатний феодал) та підступний хижак леопард (міністр короля); осел Бодуен (придворний проповідник), верблюд (папський легат), баран (зубожілий дворянин). Простий люд представляють дрібні тварини та птахи: півень, курка, заєць, кіт, слимак, синиця, ворон та ін., які в усьому залежать від примх верхівки. Основний сюжетний стержень «Роману», до якого додавались усе нові відгалуження,- це розповідь про люту ворожнечу між лисом Ренаром та вовком Ізенгрімом, які напевно належать до рицарського стану. Ця ворожнеча виникла давно, ще в той час, коли Лис почав залицятися до Вовчиці. Хитрий Лис постійно знущається з тупуватого і жадібного Вовка: він то заманює «дорогого кума» в монастирську криницю і з ним розправляються монахи, то умовляє Вовка ловити рибу в прорубі хвостом - хвіст примерзає, і Вовка б'ють селяни. Вовк змушений скаржитися Ноблю, але у Лиса немало друзів при дворі, які захищають його. Та й сам Лев не забув випадку, коли Лис догодив йому. Одначе король змушений судити Лиса, від його витівок терплять не тільки Вовк, а й інші піддані. Відбувається «божий суд» - бій Вовка і Лиса. Вовк перемагає, і Лиса хочуть повісити. Але монахи випросили віддати Лиса у монастир на покаяння. Тут він полонив усіх своєю святістю поведінки вдень, а вночі крав курей. Та навіть коли його викрили, Лисові все ж удається уникнути покарання і знову здобути ласку короля, пообіцявши Леву вилікувати його від усіх хвороб за допомогою вовчої шкіри.Якщо перші частини роману є скоріше веселою пародією на людське суспільство взагалі, то приблизно з середини твору поступово посилюються викривально-сатиричні тенденції, спрямовані проти феодально-клерикальних кіл. Поема відображає інтереси молодого третього стану, який вже через літературу викриває феодальне свавілля і соціальну нерівність «Роман про Лиса» викликав ряд нових варіантів та наслідувань не тільки у Франції, ай в інших країнах. Так, викликає інтерес фламандська поема «Коронування Лиса» (близько 1270 p.), в якій у сатиричних тонах йдеться не тільки про королівську владу, а й про лицемірність церковної верхівки. У Німеччині в XV ст. постає аналогічний епос - «Рейнеке-Лис». Гете на основі «Рейнеке-Лиса» написав свій однойменний твір. Сюжети німецького тваринного епосу використав Іван Франко у своєму сатиричному творі «Лис Микита».

Поезія вагантів та її значення для розвитку антиаскетичних і демократичних мотивів середньовічної літератури. Проблематика, система образів та утопічні мотиви кращих зразків поезії вагантів.

Особливе місце в латинській літературі займає поезія вагантів (або голіардів)*-так у середньовіччя називали мандрівних священиків, які не мали своїх парафій, збіглих монахів, попів-розстриг, які через одруження чи пияцтво втратили духовний сан. У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими дорогами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні провини. З часом ряди вагантів стали поповнюватись за рахунок молоді, яка вчилася.  Радощі та прикрощі свого вільного життя ваганти здавна висловлювали у піснях і віршах латинською мовою. Поезія вагантів головним чином анонімна. в анонімній масі збереглось декілька імен вагантів-поетів: Гугон за прізвиськом Примас Орлеанський (середина XII ст.), вагант за прізвищем Архіпіїта* Кельнський (середина XII ст.), Вальтер Шатільонський (друга половина XII ст.- початок XIII ст.) та ін. Творчість кожного з них відзначається індивідуальним почерком. Поезія вагантів спиралася на досвід релігійної лірики, на античну традицію та на народну поезію, з якою ваганти знайомились під час мандрів. Ваганти внесли свою долю новаторства у розвиток європейської поезії. Вони широко вводили рифму, що надавало їхнім віршам співучості, витонченості. Вони охоче наслідували пісенні й танцювальні народні традиції. їхній стиль відзначається багатством відтінків - від зворушливої ніжності, юної свіжості та безпосередності до навмисної бурсацької зухвалості та грубості. Писали вони на замовлення високопоставлених покровителів хвалебні словослів'я, релігійні пісні, прославляли свою свободу. Захоплені земними радощами, красою природи, вони не боялись небесної кари і відкрито заперечували похмурий аскетизм; славили Флору, Бахуса, Венеру, яких вважали символом радощів, плотських насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Але є немало віршів, забарвлених гіркотою безпритульного буття Зразком вагантського світосприйняття є знаменита «Сповідь» Архіпіїти. Переважають в ліриці вагантів любовна тема і викривальна сатира. їхня любовна лірика часто пов'язана з картинами сільської природи; поети оспівують весну, пробудження природи. Любовна лірика вагантів часто відзначається зухвалістю і бешкетництвом. Разом з тим у ній нерідко звучить повага до юного дівоцтва і непорочності. Героїнею в таких випадках виступає молода селянська дівчина - пастушка. Сатирична поезія вагантів має антиклерикальну спрямованість. У дотепних задиркуватих сатирах вагантів висміюються лицемірство, розпуста, здирство, користолюбство духовного керівництва.  Ваганти створили багато дотепних пародій на біблійні сюжети.

Життя й творчий шлях Данте Аліг’єрі

Народився Данте Алігієрі (1265-1321) у Флоренції в дворянській сім'ї, яка вже вдалася до буржуазної діяльності і належала до партії гвельфів. Флоренція на той час була найбагатшим і найбільш розвинутим містом Італії. Саме тут відбувалися найгостріші сутички між силами феодального суспільства і молодою буржуазією, точилася запекла боротьба між гвельфами і гібелінами; Вир цієї боротьби з молодих років захопив Данте і вплинув на формування його активної та діяльної натури. У 1295 р. він розпочав активну політичну діяльність, виступаючи на боці гвельфів, які після запеклих боїв з гібелінами одержали остаточну перемогу і прийшли до влади. У 1300 р. його обрано членом колегії семи пріорів, яка правила Флоренцією. Проте єдність гвельфської партії тривала недовго. В умовах загострення суспільної боротьби, розгортання народних рухів гвельфи розкололись на дві ворожі групи - «білих» і «чорних». Данте став на бік «білих», які відстоювали незалежність комуни від папської курії. Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку, у 1302 р. він покинув Флоренцію і вже ніколи не зміг повернутись у рідне місто. За цих обставин у Данте остаточно визріла ідея єдиної Італії під владою монарха, за яку він боровся до кінця життя. Перші роки вигнання Данте жив надією, що Флоренцію буде відвойовано у «чорних». Роки вигнання Данте провів у різних містах Італії. Помер він у Равенні, де і похований. Він вчився у Болонському університеті, однак не закінчив його. Офіційна середньовічна освіта не задовольняла Данте, і він багато вчився самостійно, вивчав мови, що давало йому змогу знайомитися з іноземною літературою та творами античних авторів, серед яких його найбільше захоплював Вергілій. Він володів знаннями з теології, філософії, історії, міфології, права, астрономії, фізики, математики, риторики.Літературну творчість Данте розпочав у 80-х роках ліричними поезіями в дусі тогочасної італійської лірики «солодкого нового стилю» . Продовжувалась літературна діяльність Данте в роки вигнання. Для творчості цього нового періоду характерні нові риси, в першу чергу пристрасний дидактизм. Данте більше виступає як мислитель і філософ, керований бажанням вчити людей, поширювати їхні знання, сприяти їхньому моральному вдосконаленню, поліпшенню світу загалом. Розширюється тематика поезій Данте, вони наповнюються науковими знаннями, філософськими роздумами, моральними сентенціями, в художню мову вводяться прийоми красномовства.

Лірична збірка Данте Аліг’єрі «Нове життя», її будова. Зв’язок з поезією «солодкого нового стилю», нові ренесансні риси.

У своїй ранній творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю», його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки. Особливо близькі до нової лірики перші поезії Данте. У 90-ті роки Данте відібрав зі своїх поезій, створених протягом 1283-1292 pp., 30 віршів (25 сонетів, чотири канцони, одна станца) і, поєднавши  їх між собою написаним у 1292-1294 pp. прозовим текстом, склав збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova). Вірші передають почуття Данте до його коханої Беатріче, прославляють її. Прозою поет розповідає про свій душевний стан і ті події, які спонукали його до написання поезій загалом і кожного вірша збірки зокрема; крім того, з'ясовує їхню побудову. Окремі прозові глави, наприклад XXV, повністю присвячені питанням поетики. Таким чином, прозове обрамування організовує вірші у певну систему і разом з ними створює єдиний сюжет. «Нове життя» - прозово-віршова автобіографічна повість про історію кохання Данте до Беатріче і про створення поезій. Поет розповідає, що вперше побачив Беатріче дев'ятилітньою дівчинкою. Вона здавалася йому «дочкою не смертної людини, а бога». Від того часу Кохання заполонило його душу. Через дев'ять років поет знову зустрів Беатріче, вона була вбрана в одяг білого - пребілого кольору і привітала його добротлива.Але поет не хоче розкрити свою таємницю і вдає, що оспівує іншу дівчину, яка повинна служити «ослоною правди». Після цього Беатріче при зустрічі не привіталася з поетом, що завдало йому великих страждань. Він спочатку виливає у віршах свої муки і нарікає на жорстокість Беатріче, а потім ще з більшою силою славить її красу і доброчинність. Невдовзі Беатріче померла. її смерть поет сприймає як всесвітню катастрофу. Душа його охоплена стражданням і болем, і він оплакує кохану в поезіях. Але з часом біль минає, і в душі зароджується кохання до іншої жінки. Однак почуття вірності бореться з новою любовною пристрастю, і зрештою поет подолав її зваби. Кохання Данте до Беатріче - поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та її чеснот. Однак поет детально не описує зовнішності коханої, лиш деколи намічає окремі штрихи: Беатріче посміхнулася, заговорила тощо. Уявлення про Беатріче створюється передачею благотворного впливу її краси на людей. Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет, його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з'ясовує свої вірші. 

Особливості жанру  й композиції «Божественної комедії» Данте.

Найбільш значним твором Данте є поема «Божественна комедія», написана в останній період його життя (1313-1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної поетики, в якій до цього жанру зараховувались твори з сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Боккаччо, виражаючи своє захоплення поемою назвав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постійно. Вперше під назвою «Божественна комедія» поема вийшла у світ у 1555 у Венеції. Дія в «Божественній комедії» відбувається на фоні всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. є.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним, спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників. Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світового океану знаходиться перед чистилище, а далі підіймається освітлена сонцем і вкрита буйною рослинністю висока гора, оточена водою. На ній - сім уступів, де поступово очищаються душі. Вершина гори - це земний рай. Найбільшу частину всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба - емпірей - є місцем божества.Зміст «Комедії» становить розповідь Данте про те, як він пройшов цим потойбічним світом. Звичайно загробний світ наділявся рисами земного життя і алегорично зображав шлях людини до морального удосконалення. «Божественна комедія» - це також видіння, в ній розповідається про мандрування Данте у потойбічному світі та про його зустрічі й бесіди з душами тих людей, яких він знав особисто або про яких читав у книжках. Данте заблудився в темно лісі й уже знемагав під тягарем пристрастей і пороків, які з'являлися в образах пантери, лева і вовчиці. На допомогу йому прийшов Вергілій. Він показав поетові дорогу з лісу, повів за собою через пек; і чистилище. А далі Данте в супроводі Беатріче в сяйві світла підноситься в рай. Увесь зміст алегоричний. Данте є втіленням душі, Вергілій - розуму, Беатріче - найвищої мудрості;подорож по загробному світу означає шлях душі до спасіння, пекло-це символ зла, рай - добра й доброчесності, чистилище - переходу від одного стану до другого. поема поділяється на три частини (кантики): «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина має 33 пісні, а вся поема, таким чином, разом із вступом складається із 100 пісень. Це досить складна форма - терцина, в якій трирядкові строфи об'єднані спільним римуванням і створюють єдиний ланцюг. У царство мертвих він переніс жив людей з їхніми радощами і переживаннями, його святі й грішники думають і говорять про земне життя, про батьківщину, про справу, котрій вони служили, про родину, друзів і ворогів; вони мак політичні переконання. у поемі на першому плані виступає образ самого Данте - людини своєрідного, складного і суперечливого характеру. Визначальною рисою характеру Данте є любов до античності. Про античних письменників він говорить з благоговінням.  У другій частині - «Чистилище» - значне місце відводиться філософським міркуванням. Через те постаті «Чистилища» - серед них є й поети, художники, музиканти - здебільшого позбавлені пристрасного характеру, темпераменту, багато з них ледь окреслені, хоча й вони бувають спроможні на прояви почуттів. У чистилище також проникають земні настрої й інтереси. Третя частина - «Рай» - найбільше насичена складними абстракціями й алегоріями, численними міркуваннями на філософські, богословські, наукові теми. Картини раю - це безмежні простори, де панує гра світла і барв. Разом з тим і в цій частині сильно й виразно звучать актуальні питання італійської дійсності. Данте найповніше розвиває тут тему розбещеного римського духівництва.

Середньовічні і ренесансно-гуманістичні риси «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі.

Данте був провісником нової епохи. Його твір "Божественна комедія" завершив добу Перед ренесансу. Основоположником європейського гуманізму і першим видатним гуманістом, який започаткував епоху раннього Відродження Людина більш не раб Божий, а - сам собі суддя і суддя неправди світу. Воля реалізується в ідейній переконаності, в цілеспрямованій діяльності, у боротьбі. Ніякого примирення зі злом Данте не допускає. Сувора громадянськість пронизує всю його поему. Громадянська активність і принциповість розглядаються як невід'ємні якості особистості, її гідності. Громадянськість була притаманна гуманізму спочатку. Вся «Комедія» Данте - втілення сміливого вільнодумства. Вже звільняючи від пекельних мук і вводячи на зелені луки Лімба язичників - мудреців і героїв античності, а також видатних мусульман - філософів і благородних воїнів, Данте заявив, що людина вища віросповідання. Важлива не релігія, а моральна цінність самої людини. Тут початок дантівської, гуманістичної концепції особистості. Наполегливе прагнення поета до правди, непохитну мужність і палке прагнення «оздоровити життя» беруть верх над страхом перед відсталим часом. Бере верх наполегливо пробивається гуманістичне начало. Ця тенденція торжествує. І це змушує визнати Данте першим гуманістом, хоча ще й з деяким вантажем викорененої старих уявлень.

Середньовічна література у європейській та українській літературній традиції.

Середньовічна українська література залишається одним із найменш досліджених періодів давньої української літератури. Це пов'язано з багатолітнім упередженим ставленням до неї багатьох вітчизняних літературознавців. Зокрема, Івану Франку належить твердження: «Праця була, письменство писалося, та не було ані іскри живої думки, не було зерна духовного інтересу, який би з тої механічної праці робив якесь справді живе органічне діло». Літературний процес українського пізнього середньовіччя періодизується так: середина 13 — середина 14 ст. (тематика — вороже нашестя, покаянні та есхатологічні настрої; прикметна риса — орнаментальність; основні твори — Галицько-Волинський літопис, «Ізмарагд», «Маргарит», ораторсько-учительна література, перекладні твори) середина 14 ст. — кінець 15 ст. (поява передренесансних тенденцій, емоційно-експресивний стиль, підвищена увага до людини та її психології, основні твори належать до «високих жанрів»: житія, проповіді, похвальні слова). Із творчості Юрія Дрогобича починається відлік нового періоду давньої української літератури, якому були притаманні ренесансні риси, зокрема значна кількість творів написані латинською мовою класичного зразка.

Загальна характеристика літератури доби Відродження

Літерату́ра Відро́дження — це період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок 16 століття в інших країнах Європи. Кінцем доби можна вважати 1616 рік — дату смерті Шекспіра і Сервантеса. Виникнення поезії вагантів, куртуазної лірики, рицарського роману.  У добу Відродження сформувалось нове розуміння людини та сенсу життя, суспільства і краси — гуманізм. У середовищі гуманістів в Італії зародилась інтелігенція. Еразм Роттердамський (1466-1536). Він обстоював думку, що щастя людини у земному житті є одним з положень християнської етики.  Загалом розрізняють три періоди: Раннє Відродження (14 століття); Високе Відродження (15—16 століття); Пізнє Відродження (кінець 16 — початок 17 століття). В італійському Відродженні виділяють три періоди: «Треченто» (14 століття), ранній період, традиційно його представниками вважаються Данте, Боккаччо ,Петрарка. «Кватроченто» (15 століття), зрілий період, це був час захоплення всім античним після переселення до Італії візантійських вчених, вік гуманістів; певною мірою були навіть забуті літературні здобутки раннього Відродження, падала популярність італійської мови на користь латинської; найпомітніші постаті: Луїджі Пульчі (1432-1482), Маттео Баярдо (1441-1494), Анджело Поліціано (1454-1494). «Чінквеченто» (16 століття), пізній період, що переходить у бароко; найяскравіші представники: поети Лодовіко Аріосто (1474-1533), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), історик і драматург Нікколо Макіавеллі (1469-1527), останній ренесансний і перший бароковий поет Торквато Тассо (1544-1595),. Данте Аліг’єрі – останній поет середньовіччя і перший поет нового часу. Поряд з Данте називають ім’я іншого великого італійського поета - Франческо Петрарки. Петрарка займався, поетичною творчістю, написав багато поезій італійською мовою та ряд творів на латині. Джованні Боккаччо – італійський письменник гуманіст, вчений-філолог. Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість У.Шекспіра. Іспанське Відродження Видатний іспанський письменник Мігель Сервантес є основоположником реалістичних традицій в національній літературі.
Франческо Петрарка життя і творчість.

Це був перший видатний гуманіст, поет, котрому вдалось побачити цілісність течії думок, що передували Відродженню, і об'єднати їх у поетичному синтезі, котрий став програмою наступних європейських поколінь. Петрарка - засновник нової сучасної поезії, Народився у місті Ареццо в родині нотаріуса, який у 1302 році був разом з Данте вигнаний із Флоренції за приналежність до партії білих гвельфів. У 1312 році родина переїхала до міста Авіньон на півдні Франції, де в той час знаходилася резиденція папи. З п'яти-шести років Петрарка уже займався граматикою, риторикою та логікою. На настійну вимогу батька Франческо вивчає право спершу в Монпельє, потім у Болоньї, але відчуває до цього нехіть, віддаючи перевагу юридичним наукам, заняттям зі стародавньої літератури, серйозно захоплюється поетами-класиками.. У 1318 році помирає мати Франческо. У 1320 році батько відсилає Петрарку до Болоньї, відомого центру вивчення римського права. А Франческо продовжував таємно писати, оскільки відчував відразу до юриспруденції. У юнацькі роки відбувається становлення особистості Петрарки: любов до волі, до природи, спокою, потяг до знань, активна життєва позиція. У Петрарки з'явилась можливість зайнятися творчістю. "Авіньонський період" (1327-1337) був плідним для поета. Саме в цей час він починає посилено вивчати античних класиків; готує наукове видання відомих "Декад" Тіта Лівія, Наступний період у житті Петрарки дослідники називають "Першою зупинкою у Воклюзі" (1337-1341). Тут він пише багато сонетів, успішно просувається поема "Африка" латинською мовою, яка розповідає про героїчне минуле Італії та про відому постать Сципіона. У Воклюзі у Петрарки народився нешлюбний син Джованні, який помер ще замолоду. Згодом народилася дочка Франческа, завдяки якій збереглось багато чернеток та особистих речей поета.   Починається "Міланський період" (1353- 1361). У "Падуанський період" Петрарка поспішає закінчити свої твори: трактат "Про відомих чоловіків", "Тріумфи", "Старечі листи" та відому "Книгу пісень" чи "Канцоньєре". "Канцоньєре" поділені на дві частини: "При житті мадонни Лаури" та "Після смерті мадонни Лаури". Окрім 317 сонетів та 29 канцон, у ній містяться зразки інших ліричних жанрів. Новаторство Петрарки полягає в тому, що він не лише створює образ коханої, а й розкриває внутрішній світ свого героя, який любить і страждає. Так Петрарка стає творцем нової, психологічної лірики, що стала дорогоцінним внеском у скарбницю світової поезії.

Канцоньєре: зміст, поетична майстерність

«Канцоньєре» (Книга пісень)- збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета. Працю над нею він розпочав ще в 30-ті роки, а закінчив незадовго до смерті. Налічується дев'ять редакцій збірки, здійснених у різні роки. Перша редакція (1336-1338) містила всього 25 віршів, дев'ята - остаточна й найповніша (1373- 1374) відкривається вступним сонетом і містить 365 віршів (скільки днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Поет поділив збірку на дві частини: перша - «На життя мадонни Лаури», друга - «На смерть мадонни Лаури». Головна тема - любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників - поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю», Данте. На грунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики. Як ніхто з його попередників, він наблизився до реального земного життя людини. Помітне прагнення Петрарки подолати складний алегоризм поезій нового солодкого стилю. Обійтись зовсім без алегоризму поет не може, але використовує його здебільшого як поетичний прийом. По-новому зображено в «Канцоньєре» жіночий образ і кохання. Хоча Лаура безмірно ідеалізується, згідно з попередньою традицією, вона постає вже як , жива жінка, з реальними, земними рисами. Уяву поета найбільше хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Все це вносить у любов поета відтінок чуттєвості. Ще виразніше новаторський характер поезій «Канцоньєре» проявляється в зображенні ліричного героя, якому належить центральне місце в збірці. Основу змісту збірки становить напружений інтерес поета до своєї особистості, до свого внутрішнього світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і водночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті. Поет, заглиблений в аналіз свого внутрішнього світу, уважно прислухається до своїх почуттів, роздумує над їхньою суперечливістю. Не раз він замислюється над незбагненною складністю внутрішніх рухів людської душі

Значення творчості Петрарки для розвитку європейської літ ри.

Петрарка свідомо і продумано створював власний індивідуальний стиль. Він володів великим даром слова і вірив у силу художньої мови. Безперервно працював поет над удосконаленням своїх поезій, переробляв їх, змінював, прагнучи довершеності. Він домагався краси форми, відточеності вірша, вишуканої образності. Петрарка надав сонету класичної викінченості, і він набув значення взірця жанрової форми і ліричної мови для багатьох поетів, його наслідування породило в європейській поезії цілу течію петраркізму. Впливом петрарківського сонету позначена творчість найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії, а також слов'янських країн епохи Відродження. Петраркізм — одна з визначальних течій в італійській поезії XVI століття, яка набула поширення і в інших країнах Європи (Франція, Англія, Іспанія, Португалія, Далмація, пізніше — Німеччина).  Для поезії петраркізму характерні ідеалізація коханої жінки, зображення переважно платонічних переживань, пов'язаних зі стражданням, осмисленням суперечливості людської природи, емпіричного світосприйняття та християнського спіритуалізму, трагізм протистояння життя і смерті, драма душевного світу людини. Душевні пориви поети-петраркісти ототожнювали з поетичною славою: кохана Петрарки Лаура, що була символом такого сприйняття кохання, асоціювалася з лавром, символом слави. Душевні переживання поставали як нескінченне чергування насолод і страждань, переважання то життя, то смерті. Поезія петраркізму є різновидом еротичної лірики, що розвиває зокрема традиції поезії трубадурів і труверів.
Джованні Боккачо життя і творчість.

(1313-1375) - великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів. За традиційною версією, якої дотримується більшість біографів Боккаччо, письменник народився у Парижі, він був нешлюбним сином флорентійського купця і француженки, яка рано померла. Хлопчика вивезли до Флоренції, де й пройшли його дитячі роки. Купець спочатку мав намір зробити сина комерсантом, але близько 1330 р. відправив його вивчати канонічне право у Неаполь. Він захопився вивченням грецької мови та античної літератури, познайомився з гуманістами неаполітанського гуртка та з їхньою допомогою дістався до двору неаполітанського короля Роберта Анжуйського, який протегував ученим і митцям. При дворі короля ще зберігалися рицарські звичаї, але водночас набирали сили нові гуманістичні погляди та настрої. В цій атмосфері Боккаччо і розпочав свою творчість. Стимулом для неї значною мірою було його захоплення нешлюбною донькою Роберта Анжуйського Марією д'Аквіно, яка увійшла в його творчість під іменем Ф'яметти (італ. вогнинка). Прожив Боккаччо у Неаполі близько десяти років і 1341 р. повернувся у Флоренцію. У творах неаполітанського періоду Боккаччо опирався на традиції куртуазної літератури, використовував античні сюжети і образи. Письменник поєднував міфологічну образність з середньовічними елементами, вдавався до алегорій, вишуканої риторики. Першим значним твором Боккаччо був великий прозовий роман «Філоколо» (1336), в основі сюжету якого лежить відома в середньовічній літературі історія кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. Після «Філоколо» Боккаччо створив дві поеми - «Філострато» (1337- 1338) і «Тезеїда» (1339), де головною темою також є кохання. В останній період свого життя Боккаччо працював над творами наукового характеру. Це - «Генеалогія богів» (міфи про античних богів та героїв), «Про знаменитих жінок» (короткі біографії жінок, які прославились розумом, доброчесністю, талантами).
Декамерон – жанрові ознаки, сюжет, теми, жанр у новелі. 

Найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо - це «Декамерон» (1350-1353), збірка оповідань, якою закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі. Жанр оповідання існував в Італії й до Боккаччо. Декамерон» - своєрідна збірка. Вона становить цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. У збірку входить 100 новел, з'єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається цей вступ з опису чуми, яка охопила Флоренцію у 1348 р. Автор розповідає про форми прояву хвороби, про злигодні, які вона викликала в місті, про те, як загроза смерті впливала на поведінку і моральний стан людей. Після опису цього лихоліття автор зосереджує увагу на окремому випадку, від якого й починаються наступні події. Десятеро молодих флорентійців - семеро жінок і троє юнаків, зустрівшись одного дня у церкві Санта Марія Новелла. домовилися покинути зачумлене місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції. На цьому вступ закінчується. Події переносяться в сільську живописну місцевість. Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели - кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника - «Декамерон» (від грецького – десяти денник). Новели й становлять його зміст. Десята новела десятого дня, тобто сота новела збірки, закінчується словами автора, що всі його герої повернулись у Флоренцію, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». Сюжетна лінія завершена, але твір не закінчився. У збірці є ще одна організуюча рамка - авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою. У всіх цих міркуваннях виражене усвідомлення митцем своєї творчої індивідуальності, права на творчу свободу. Він дбає про художні властивості твору, продумано добивається його певного естетичного впливу на читача. Особливість змісту «Декамерона»- це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є селяни і ремісники, рицарі і купці, королі і дворяни, попи й ченці - люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші - романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма своїми радощами і болями. Однією з провідних є антиклерикальна тема.  У «Декамероні» постає ціла галерея сатиричних образів церковників. Яскравим образом шахрая-ченця є монах ордена св. Антонія Чіполла - головний персонаж десятої новели шостого дня. Про нього відразу ж дізнаємося, що він був «на вдачу - всім пройдисвітам пройдисвіт». Чіполла збирав подаяння на монастир і спритно оббирав людей, демонструючи святу реліквію - перо архангела Гавриїла (перо папуги), що «загубив він у світлиці діви Марії». Одного разу двоє бешкетників викрали у ченця зі скриньки перо і насипали в неї вугілля. Чіполла, відкривши скриньку перед натовпом довірливих простаків, не розгубився. Він тут же «пригадав», що це святе вугілля з того самого вогнища, на якому було спалено св. Лаврентія. Вигадка Чіполли розвеселила молодих людей, а самому ченцю принесла чималий дохід. Боккаччо показав, як падає церковний авторитет і людська свідомість звільняється від церковної моралі характерною в цьому плані є перша новела збірки. Головний персонаж у ній - великий грішник Чапеллетто, людина, поганішої за яку «зроду віку на світі не було». Перед смертю він хитро дурить ченця, який його сповідає, лицемірно проявляючи ознаки великого благочестя.  Центральне місце в «Декамероні» займають новели-любовної тематики. Боккаччо по-новому зобразив жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну, показав її як повноправну людину, а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородне. Любовна тема розгортається в новелах у різних аспектах, часто пов'язується з важливим і соціальними питанням. У багатьох новелах письменник-гуманіст засуджує шлюб з розрахунку, безправне становище жінки в сім'ї і славить любов як велике природне почуття, що руйнує станові упередження.Образ Гісмонди у новелі головний. Дівчина зображується як людина незалежного характеру, горда і мужня, котра навіть жорстокого Танкреда вражає величчю свого духу. У розмові з батьком Гісмонда сміливо відстоює скою правоту і засуджує суспільство, в якому людину цінять тільки за титули і знатне походження. Гуманістичне звеличення людини, як чоловіка, так і жінки, незалежно від походження, знаходимо в багатьох любовних новелах. Однак Боккаччо зображує не тільки любовну пристрасть, облагороджену духовністю. Прагнучи до широкого охоплення реального життя, він показує це почуття в реальних різноманітних проявах. В багатьох новелах «Декамерона» воно показане приземленим, нерідко грубо еротичним. Все це відповідало інтерпретації кохання як чуттєвої природної пристрасті, сприймалося як законне і підкорювалося ренесансній «реабілітації плоті» та запереченню релігійно-аскетичної моралі. В усіх новелах десятого дня герої звеличуються за доблесні, благородні вчинки, великодушність, здатність до самозречення: Багато уваги приділяється в «Декамероні» зображенню побуту. В ряді новел вимальовуються особливо яскраві и живі характери італійських городян. У дусі нової моралі Боккаччо цінить у людині розум, енергійність, дотепність, висміює, і часто безжалісно, різні прояви глупоти. В новелах створена ціла галерея образів дурнів (кум П'єтро, маестро Сімоне, Каландріно), над якими потішаються, а то й знущаються з них кмітливі, веселі й вигадливі міські гуляки.
Жанр балади у творчості Франсуа Війона.

Він прийшов у літературу в складний перехідний період, коли феодальну Францію роздирали глибокі суперечності, вкрай загострені Столітньою війною з Англією (1337-1453). В цей час у традиційному світогляді середньовіччя з'явилися перші ознаки кризи. Поезія Війона знаменувала в літературі перехід до Відродження. Особистість Війона суперечлива і складна. З одного боку, над ним тяжіють середньовічні уявлення, з другого - йому властиве азартне вільнодумство, в якому виразно відчутні настрої нової епохи - епохи гуманізму. Все це втілилося в його поезії, глибоко ліричній, пройнятій незнаною до того у французькій літературі силою і гостротою особистого почуття. В творах Війона поєднались трагізм і іронія, релігійність і чуттєвість, благородство й брутальність; він славить плотські утіхи і кається в цьому, блюзнує і страшиться атеїзму, з болем пише про трагізм життя і фривольно глумиться над ним. До поетичної спадщини Війона входять дві поеми - «Малий заповіт» (1456), «Великий заповіт» (1462), а також балади і вірші інших жанрів, його твори підготовлені попереднім розвитком французької міської поезії. Вони увібрали кращі її традиції, удосконалили її жанри, особливо баладу Найвизначнішим твором є «Великий заповіт». Основна лінія сюжету - лірична, це - аналіз поетом своєї особистості, свого життєвого шляху. Крім того, за ходом цього самоаналізу поет вставляє  в розповідь з різної нагоди окремі балади і рондо. Він розповідає про своє життя, повне злигоднів, про захоплення, страждання і блукання, про голод і нужду, якими пояснює своє безпутство, мріє про достаток, висміює лицемірних і жадібних до грошей ченців, скаржиться на гірку долю і водночас радіє життю, благає людей про милосердя й іронізує над усіма: Поет приймає дійсність з її кричущою соціальною несправедливістю, з її поділом на бідних і багатих, голодних і ситих, знедолених і щасливих. Війон роздумує над скороминущістю людської краси і молодості, над смертю, однаково невблаганною  й неминучою як для бідного, так і для багатія. Серед віршів на цю тему найкращою є «Балада про жінок минулих часів». Тема кохання у «Великому заповіті» розкривається переважно в дусі надмірного еротизму. Значна увага у творі приділяється зображенню життя бідних городян з його радощами і бідами. З тих балад, що не увійшли до «Великого заповіту», цікавою є глибоко патріотична «Балада проти ворогів Франції», в якій поет посилає прокляття всім, хто бажає Франції лиха. Світогляд і творча манера Війона особливо яскраво виражені в «Баладі повішених». Поет написав її в тюрмі, засуджений до страти, як своєрідну епітафію собі і своїм товаришам. Поема вражає поєднанням гострого трагізму і гротеску.
Франсуа Рабле, життя і творчість.

Народився Рабле в провінції Турень в родині адвоката. Початкову освіту він одержав у духовній школі. У 1520 р. вступив у францісканський монастир в провінції Пуату, де сумлінно оволодівав схоластичною наукою і творами теологів. Однак середньовічна наука не задовольняла його. Він тягнувся до нових ідей, наполегливо вивчав античну культуру, оволодівав класичною латинською, грецькою та італійською мовами. У перші роки перебування в монастирі Рабле цікавився також питаннями права, поезії, лінгвістики, етики. Надмірна допитливість юнака викликала незадоволення в монастирі, і в Рабле відібрали всі грецькі книжки. Він не міг змиритися з таким обмеженням і в 1523 р. покинув монастир. Новий притулок Рабле знайшов у бенедиктинському абатстві. Рабле виконував обов'язки особистого секретаря єпископа і продовжував свої заняття в монастирі Лігюже, де він мав більше свободи і можливостей для поглиблення своїх знань, для спілкування з освіченими людьми й ознайомлення з реальним життям - разом із єпископом він багато їздив по провінції Пуату. Вивчення античної культури посилювало живу, творчу думку, критичне ставлення до мертвотної схоластики й богослов'я. У 1527 р. Рабле назавжди покинув монастир. Почалися роки мандрівок по Франції, під час яких Рабле жадібно вивчав людей, звичаї, побут і мову жителів сільських місцевостей і міст. Особливо великий інтерес у нього викликали університетська молодь, школярі й студенти, життя й діяльність інтелігенції. У 1530 р. він став студентом медичного факультету університету в Монпельє. . З 1532 р. Рабле живе в Ліоні і працює лікарем.. У 40-х роках в місті створилася Ліонська школа поетів. Рабле відразу зійшовся з вченими-гуманістами, зокрема з Етьєном Доле і Депер'є, зачитувався творами європейських гуманістів. З великих сучасників особливе захоплення в нього викликав Еразм Роттердамський. Багато часу Рабле приділяв коментуванню античних медичних текстів, видав «Афоризми» Гіппократа, античні юридичні документи. Тоді ж він і приступив до написання великого твору «Гаргантюа і Пантагрюель».. У 1537 р. Рабле здобуває вчений ступінь доктора медицини в Монпельє. Деякий час учений перебував на службі у короля Франціска І, і це загострило його інтерес до політичних проблем. Тимчасом виходили у світ наступні частини його роману «Гаргантюа і Пантагрюель», які засуджувалися теологами Сорбонни. Переслідуваний релігійними фанатиками, письменник змушений був на деякий час покинути Францію. Під кінець життя він одержав з допомогою дю Белле церковний приход у Медоні, поблизу Парижа, але невдовзі відмовився від нього.
             

Історія створення та джерела роману «Гаргантюа і Пантагрюель»

Світову літературну славу Рабле здобув своїм романом «Гаргантюа і Пантагрюель», над яким працював з 1532 р. до кінця життя. Перша частина твору була опублікована 1532 p., а остання, п'ята, з'явилася в світ вже після смерті автора - у 1564 р. «Гаргантюа і Пантагрюель» - найвидатніший твір французького Відродження. Форма твору - казка-сатира - запозичена письменником із народної літератури: в усній творчості Франції на початку XVI ст. були дуже поширені гумористичні розповіді про пригоди велетнів. Особливої популярності набула легенда про велетня Гаргантюа. У 1532 р. один із варіантів її був опублікований у Ліоні як народна книга під назвою «Великі й неоціненні хроніки великого велетня Гаргантюа». В ній у дусі пародії на лицарський роман розповідається казкова історія, як у сім'ї велетнів. Грангузьє і Галамель народився Гаргантюа, як його викохували, як він потім здійснював свої подвиги. Під впливом цієї книги Рабле й задумав написати роман, який повинен був стати її продовженням. Невдовзі, у тому ж 1532 p., Рабле видав свій твір, назвавши його «Страшні й жахливі діяння і подвиги славного Пантагрюеля - короля дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа». У 1534 р. письменник видав другу книгу - «Повість про жахливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля». Рабле запозичив з «Хроніки» основну сюжетну лінію, імена, багато найважливіших епізодів.

Критика схоластики, аскетизму, захист гуманістичного ідеалу виховання всебічно розвиненої люд. Зображення феодального суспільства. Творчий стиль – гротеск, сміхові прийоми, особливості оповіді.

Розповідаючи про народження, виховання та оточення велетнів Гаргантюа і Пантагрюеля, описуючи смішні історії, незвичайні фантастичні пригоди та подвиги своїх героїв, Рабле створює широку картину реального життя, нещадно висміює феодальний світ, середньовічний світогляд і протиставляє їм продуману систему гуманістичного сприйняття світу. Письменник постійно намагається допомогти читачеві орієнтуватися в його книгах. До першої частини автор дав передмову, написану у формі жартівливої розмови з читачем, де застерігає від сприйняття його книги тільки як розважальної. Глибокою є проблематика першої. В основних її епізодах автор піддає критиці схоластику, схоластичне виховання й освіту.  Особливого значення набуває розповідь про виховання й навчання розумного й обдарованого від природи Гаргантюа схоластом, ученим-богословом Тубалом Олоферном. Рабле протиставив новий, гуманістичний метод виховання. За системою Понократа, Гаргантюа не марнував жодної години, а весь час витрачав на те, щоб набувати корисні знання й розвиватися фізично. Він вивчав різні науки й мистецтво, властивості природи, ознайомлювався з різними видами ремесла, професіями, відвідував публічні лекції, диспути і змагання в мистецтві риторики. Інтелектуальний розвиток поєднувався з розвитком фізичним. У систему виховання входили різноманітні фізичні вправи, види спорту, полювання, оволодіння військовою справою. Зображуючи гуманістичне виховання, Рабле не тільки заперечує схоластику і утверджує ідеал гармонійно розвинутої людини Ренесансу, а й надає цьому певного політичного смислу. Одним з найкращих викривальних моментів книги, спрямованих проти схоластики, є епізод із дзвонами, в центрі якого зображена гротескна постать магістра Сорбонни Янотуса Брагмардо. Сорбонна - теологічний факультет Паризького університету - була центром європейської схоластики і відзначалася крайньою реакційністю. Рабле розповідає, як Гаргантюа зняв дзвони з Собору Паризької богоматері. Сорбонна спорядила делегацію вчених на чолі з найстарішим магістром Янотусом, який повинен був своїм красномовством умовити Гаргантюа повернути дзвони. Багато сміху в домі Гаргантюа викликала вся делегація (магістри «були брудніші бруду») і надто промова старого, безпорадного Янотуса, написана Рабле як блискуча пародія на красномовство сорбоністів, їхню псевдовченість і марнословство. Схоластична наука і Сорбонна переконливо зображені і засуджені у творі як явище застаріле, віджиле.  Друга книга роману за сюжетом і проблематикою багато в чому подібна до першої. В ній розповідається про виховання і життя Пантагрюеля, сина Гаргантюа.  Одним із найгостріших епізодів твору є розповідь про пекло. Рабле вільно переробив у комедійному плані популярний у середньовічній літературі сюжетний мотив, щоб висміяти папство і «священні» істини. У пеклі, яке зображує Рабле, порядки й поняття прямо протилежні земним. Третя книга роману - «Героїчні діяння і промови благородного Пантагрюеля - набуває вже іншого характеру. Вона з'явилася тільки через 12 років після другої, у 1546 р. За цей час в житті країни сталися значні зміни.  Цим і пояснюються тривале мовчання Рабле та поява нових рис у його творі: сатира стає злішою, посилюється саркастичний тон, не показується більше торжество гуманістичних ідеалів. У третій книзі описується життя Пантагрюеля, оточеного веселою компанією друзів, людей дотепних, які люблять життя, ненавидять аскетизм, не визнають жодного відступу від здорового глузду і природи. В ході подій на перше місце висувається Панург, який уже в другій книзі був найбільш значним після Пантагрюеля персонажем. Панурга мучать сумніви - одружуватися йому чи ні. Вся компанія Пантагрюеля займається розв'язанням цього питання.  Центральне місце в третій книзі займають розмови Панурга з різними порадниками. Він зустрічається з сивіллою, глухонімим, старим помираючим поетом, астрологом, богословом, лікарем, юристом, філософом, блазнем. Вся розповідь пройнята засудженням і запереченням старого способу мислення, відмираючої культури феодального світу. Четверта частина роману надрукована в 1548 p., а над п'ятою письменник продовжував працювати всі останні роки життя. У цих двох книгах розповідається про подорож героїв до оракула Божественної Пляшки, про населені химерними істотами, незвичайні, чудернацькі країни, острови, що зустрічаються на їхньому шляху. Завершується історія розмовою мандрівників з оракулом Божественної Пляшки. У четвертій частині роману вирішуються філософські питання, особливо широко розгортається критика боротьби різних релігійних напрямів і релігійного фанатизму.  В ньому відбилися життєвий досвід самого автора і його величезна наукова ерудиція, використані надбання народної творчості, античної і національної літератур, широко відтворена реальна дійсність в найрізноманітніших її аспектах

 Головні образи роману.

У центрі стоять образи королів-велетнів Грангузьє, Гаргантюа і Пантагрюеля та їхніх друзів - Панурга і брата Жана. Герої Рабле - індивідуалізовані конкретні характери, разом з тим вони представляють певний стан суспільного життя, мають узагальнююче значення. Різноманітні в романі форми і прийоми комічного, вироблені Рабле під впливом фольклорної традиції. Тут - і пародія, і шарж, і карикатура, і буфонада, але визначальним є гротеск, який проймає всю образність роману. Присутнє зображення несумісності поведінки персонажа і обставин, в яких він діє. Грангузьє, Гаргантюа, Пантагрюель прагнуть миру, піклуються про своїх підданих, сприяють розвитку свого народу. Вони оберігають законність, їхні вчинки грунтуються на розумі й людяності; вони здатні на рішучі дії, але разом з тим великого значення надають переконанню мудрим словом. Гаргантюа і Пантагрюель охоче проголошують учені промови, вдаються до бесід, в яких у дусі гуманістичних ідей розмірковують про людські вчинки, про управління державою і ставлення короля до підданих, про мир, війну та ін. Найповніше поданий образ Пантагрюеля, в ньому найвиразніше проявляється пафос боротьби гуманістів за розкріпачену людину, роздуми Рабле над людським ідеалом. Пантагрюель - ідеальний король ідеальної Утопії, взірець високої і стійкої моральності, допитливий учений, гармонійна, багатогранна натура, мислитель, який у своєму сприйнятті світу виходить з віри в розум, у здатність людини до самовдосконалення. В останніх книгах в образі Пантагрюеля втілені риси ідеального мудреця, філософа, який перебуває в стані душевної рівноваги, у всьому виходить з нової філософії життя - «пантагрюелізму», що означає «глибоку і незламну життєрадісність, перед якою все скороминуще є безсиле». Панург передає реальний стан людської натури, породженої складною добою. Починаючи з третьої книги, Панург стає центральним персонажем твору. Це дуже глибокий і складний образ людини, яка сформувалася в умовах міста доби ренесансного перевороту. В цьому образі органічно злилися звільнений розум і цілковита відсутність моральних принципів та стійкості характеру. Нова епоха сформувала свідомість Панурга, розкріпачила його розум, навчила думати, але вона ж і довела його до занепаду і зробила декласованим типом. Університетами Панурга були злидні й безконечні блукання по великих шляхах і міських вулицях. Суспільство було байдуже до Панурга, і це звільнило його від необхідності дотримуватись суспільних норм і обов'язків, що зрештою переросло в заперечення будь-якої моралі взагалі. Панург - розпусник, цинік і лихослов, шахрай, гуляка й бешкетник, нероба. Рабле зображує Панурга як людину розумну, освічену і допитливу, що не визнає гнітючого авторитету догматичних, усталених істин, нічого не бере на віру, хоче до всього дійти своїм розумом. «Панург - це веселі історії, винахідливі вигадки, дотепні здогадки, обурливі репліки, сміливі гіпотези, несподівані парадокси, вічно інтенсивна гра розуму і почуття, вільне, сміливе, глузливе, гостре слово». Панург вільний у прояві своїх почуттів, непідвладний умовностям. Він увесь час перебуває в русі, в ньому немає нічого застиглого і постійного.

Життя і творчість Сервантеса.

Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) народився в невеликому місті Алькаладе Енарес в родині небагатого лікаря, за походженням дворянина. Замолоду Сервантес багато й успішно вчився і отримав добру гуманітарну освіту. В Мадриді, куди перебралася родина, він вступив на службу до папського посла Джуліо Аквавіва і, будучи в його почеті, в 1568 р. побував в Італії. На ці ранні роки припадають і спроби поетичної творчості. Перша публікація його віршів відноситься до 1569 р. Після смерті Аквавіва Сервантес змушений був шукати іншої служби і в 1570 р. став солдатом. 7 жовтня 1571 р. у знаменитому Лепантському бою, в якому іспано – італійські сили розгромили турецький флот, Сервантес був тяжко поранений, внаслідок чого у нього назавжди залишилася паралізованою ліва рука. Незважаючи на це, він повернувся у свій військовий загін, деякий час воював в його складі в Тунісі, потім знову перебував в Італії. В 1575 р. Сервантес залишив військову службу і невдовзі відплив до Іспанії, але дістався туди не скоро. Галеру, на якій він знаходився, захопили корсари і всіх полонених продали в рабство в Алжир. Майже п'ять років довелося Сервантесу пробути в неволі, терпіти наругу і приниження. Однак Сервантес не мирився з обставинами: для нього це був час безперервної боротьби і великих небезпек. Він готував бунти, організовував утечі невільників. Самому йому, незважаючи на численні спроби, втекти не вдалося. Тільки  у 1580 р. його викупили з неволі, і він нарешті повернувся на батьківщину. В Іспанії чекали його нові злидні, матеріальні нестатки. Батьки нічим допомогти не могли, довелося йому знову шукати служби і боротися з нуждою. Багато сил Сервантес віддавав літературній праці, але матеріально вона його не забезпечувала. У 1587 р. він одержав посаду в інтендантстві - став агентом по закупівлі провіанту для королівського флоту, йому доводилося багато їздити по країні, бувати в різних її місцевостях. Якось Сервантес довірив значну суму казенних грошей одному банкіру, котрий їх привласнив. Виконати судову вимогу - виплатити гроші - Сервантес не зміг і тому був ув'язнений, спочатку в 1597 p., а потім у 1602 р. Незважаючи на всеєвропейську славу, яку принесли йому художні твори, письменник і надалі жив у нестатках. Помирав Сервантес у злиднях у Мадриді. За два тижні до смерті він прийняв чернецький сан, напевне, для того, щоб забезпечити собі безкоштовний похорон. Могила Сервантеса не збереглась.Сервантес пізнав лихо народу, його мрії та прагнення, сприйняв народну любов до життя і ненависть до гноблення. Це й зумовило демократичний характер творчості письменника, широту охоплення у його творах соціальної дійсності, безкомпромісне засудження гніту, рабства і брехні, пристрасну любов до свободи, патріотизм. Письменник звертався до всіх існуючих тоді в іспанській літературі жанрів, написав ліричні поезії, драматичні твори, пасторальний роман («Галатея», 1585), рицарський роман («Персилес і Сихізмунда», 1607), реалістичні новели і безсмертний роман «Дон Кіхот». До нашого часу дійшли віршові драми «Алжирські звичаї» і «Зруйнування Нумансії», збірка п'єс «Вісім комедій і вісім інтермедій нових, які ніколи не виставлялися», опублікована в 1615 p., та ще кілька п'єс, надрукованих без імені автора. Сам письменник у передмові до збірки вказував, що він створив «двадцять чи тридцять комедій». Особливо визначним твором є «Зруйнування Нумансії» - героїчна трагедія, написана на основі історичного факту-облоги старовинного іспанського міста Нумансії римськими військами Сціпіона Молодшого. В старовинних хроніках, працях латинських істориків, в іспанських романсах, які уважно перечитав Сервантес, розповідалося, що облога тривала багато років, а коли Сціпіон нарешті увійшов у місто, то знайшов його спустошеним і мертвим. Нумансійці все знищили, всі, як один, заподіяли собі смерть, щоб не стати бранцями Сціпіона.  Комедії Сервантеса пройняті гуманістичним поглядом на людину. За своїми темами і тональністю вони різні: в одних сильніше виражені романтичні мотиви, інші більш реалістичні. Сервантес допускав і поєднання в одній п'єсі високого і низького, драматизму й іронії.Високо ціняться інтермедії Сервантеса - живі гумористичні сцени, сюжети яких взято з повсякденної дійсності. Персонажі інтермедій - це селяни, ремісники, бідні, але пихаті ідальго, розпусні ченці, убогі студенти, злодії, шахраї, ревниві старики, веселі жінки, дурні чоловіки. Велика заслуга Сервантеса - у створенні національної гуманістичної новели. В 1613 р. він опублікував збірку «Повчальні новели». Повчальності надає їм не дидактизм, а правдиве зображення життя. Письменник охоплює найрізноманітніші сторони національного життя в його контрастах і суперечностях. В живих, колоритних образах постає світ людей різних соціальних груп і занять: злодіїв, шахраїв, жебраків, циганів, куртизанок, солдатів, учених людей без посади, жебрущих студентів, городян, збіднілих ідальго, багатих і знатних кабальєро. Значна частина новел має гостросатиричний характер. У них викриваються різні пороки іспанського суспільства того часу, особливо паразитизм, неробство, корисливість, моральний розклад. В іншій групі новел зображені люди з ідеальними рисами характеру, позбавлені корисливості, сповнені гідності, здатні протистояти злу, проявляти сильні й благородні почуття. Головна в таких новелах - любовна тема.
Дон Кіхот – сюжет, композиція.

Соціальна дійсність в романі.

Образ Дон Кіхота.

Образ Санчо Панса.

Світову славу Сервантесу приніс його роман «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (перша частина -1605 p., друга-1615 p.). Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі. Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. У авторській передмові до першої частини твору визначається, що завдання роману - підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму в «Дон Кіхоті» розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він у всьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної дами, для захисту усіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім'я - Росінант, за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською. Звичайні люди і речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві - це велетні, брудні постоялі двори - розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій із стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім'я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Каторжники, котрих він звільнив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість». Потерпівши поразку в поєдинку з рицарем Білого Місяця (переодягненим бакалавром Карраско), на його вимогу знесилений рицар Сумного Образу повертається до рідної Ламанчі. Він тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарських романів. В «Дон Kixoтi» зображено іспанську соціальну дійсність ХVІ - початку XVІІ ст., тобто періоду глибокої кризи, зумовленої політикою іспанського абсолютизму. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають по Іспанії епохи Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й комедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і лакеями, відставними солдатами й каторжниками. В романі 669 персонажів - здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і постоялих дворів. Уперше широким потоком в роман влилося, народне життя, постала цілісна картина суспільства, зображена в дусі засудження перешкод, що стоять на шляху до торжества ідеалів людяності й справедливості. На цьому фоні національного життя височать дві постаті: бідного ідальго, що уявив себе мандрівним рицарем, захисником скривджених та пригнічених, та убогого селянина, котрий погодився стати його зброєносцем. Дон Кіхот і Санчо Панса - це і широкі узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю:.Особливо багатоплановим і складним є образ Дон Кіхота. Це і пародійна постать «книжного рицаря», і живий, конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, «майно якого становлять фамільний спис, древній щит, худа шкапа і хорт», і мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї. Велике місце в романі займають судження й промови Дон Кіхота, в яких проявляються його енциклопедичні знання, високий інтелект і розуміння життя. Водночас великий письменник показує, що героїзм його улюбленого героя недоречний, що вся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у своїх наївних спробах жити згідно з своїми ідеалами в світі, де панує ворожа їм мораль.  В образі Дон Кіхота органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. У цьому і проявилося новаторство поетики Сервантеса - реаліста у зображенні людського характеру. Слід ураховувати й еволюцію образу Дон Кіхота в романі: у першій частині у ньому переважають пародійні риси «книжного рицаря», а в другій частині характер ускладнюється, на перший план висувається зображення несумісності гуманістичних ідеалів героя і оточуючої його дійсності - У розвитку  головного образу роману відбилася творча еволюція самого Сервантеса: за роки праці над «Дон Кіхотом» реалізм його поглиблювався, і в другій частині роману письменник досяг повної творчої зрілості. . Дон Кіхотом почали називати благородну, але наївну людину, яка самовіддано й непохитно відстоює нездійсненну мету; а також безґрунтовного мрійника, смішного в своїй неспроможності розібратися в складності життя і в безсиллі виправити його.Другим героєм Сервантеса, дуже важливим для розкриття загального задуму роману, є Санчо Панса. Спочатку він служить тільки пародійним завданням роману, але з розвитком сюжету зміст його поширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого кастільського землероба, сповнений глибокого соціального і етичного смислу. Санчо Панса - лукаво простодушний, хазяйновитий і практичний, він дбає насамперед про себе, у всьому шукає зиску і мріє про багатство. Живе він у злиднях, уже зазнав немало лиха й утисків, тому його дуже легко спокусити на будь-яку авантюру заради досягнення матеріального благополуччя. Він покидає свою оселю і супроводжує Дон Кіхота у його походах, сподіваючись дістати в нагороду губернаторство. Надія Санчо грунтується на його глибокій вірі у свою людську гідність. «Багатьма рисами свого характеру Санчо - цілковита протилежність Дон Кіхоту. Разом з тим внутрішньо вони подібні: обидва герої, правда, кожен по-своєму, добрі й людяні, обоє незадоволені дійсністю і обом їм вистачає енергії та живої уяви, щоб відправитись на пошуки кращої дійсності. Найважливіше, що об'єднує героїв,- це те, що обоє вони протистоять несправедливому ладу дворянсько-католицької Іспанії.хактерним елементом сюжету є вставні новели. Це захоплюючі романтичні любовні історії, герої яких, одержимі одним бажанням, своєю поведінкою протистоять здоровому розсуду і прозаїчності дійсності. В таких новелах ніби повторюється в різних варіантах донкіхотівська тема, що загалом підсилює ренесансне звучання роману. Якщо Дон Кіхота хвилюють суспільні ідеї і він прагне бути корисним людям, то герої вставних новел зайняті лише собою, особистою долею, і до високих ідеалів героя роману вони байдужі. Все це різкіше відтіняє образ головного героя.
Дж. Чосер. Кентерберійські оповідання , побудова збірки.

 (1340-1400). Він виховувався на зразках французької і латинської середньовічної літератури та схоластичної філософії і, отже, значною мірою належав Середньовіччю. Разом з тим Чосер зазнав впливу раннього італійського Ренесансу, помітно піднявся над суто середньовічним світосприйняттям і став одним із засновників англійської літератури нового часу. Чосер був першим представником англійського реалізму, відіграв велику роль у формуванні літературної мови своєї країни, створив нове віршування, яке лягло в основу дальшого розвитку англійської поезії. Поетична діяльність Чосера розпочалась на початку 60-х років перекладом французької алегоричної поеми «Роман про Троянду» та власними творами, в яких використовувались поетичні форми і стиль французької куртуазної літератури, йому належать поеми «Книга герцогині» (1369), «Пташина рада» (138І -1382), «Дім слави», (1381), «Троїл і Крессіда» (1385) та ін. Поет послугувався традиційними сюжетами і формами (видіння, сон), але вносив у свої твори й багато оригінального - гумор, елементи сатири, майстерну портретну характеристику, розкриття психології героїв найвидатнішим твором Чосера є «Кентерберійські оповідання» - збірка віршованих оповідань, створена в останній період життя. В ній поет зовсім відходить від алегоричного принципу зображення і звертається до безпосереднього змалювання життя сучасної Англії. За будовою твір подібний до «Декамерона» Боккаччо. Це також обрамована новелістична збірка, яка відкривається прологом, де описано оповідачів, а далі подано їхні розповіді. Але пролог в «Кентерберійських оповіданнях» має незрівнянно більше значення, ніж у «Декамероні» - у Чосера він є найважливішою і найцікавішою частиною збірки У пролозі розповідається про те, як на околиці Лондона в таверні «Табард» якось під вечір зібралося 29 прочан, щоб відправитись всім разом у Кентербері поклонитися мощам святого Томаса Бекета. До цієї групи приєдналися і власник таверни Гаррі Бейлі і сам поет. Під час подорожі прочани за пропозицією веселого і дотепного Бейлі розповідають різні історії. Персонажі прологу - представники майже всіх соціальних шарів англійського суспільства: рицар із сином, вільний селянин-йомен, ігуменя монастиря, ченці, купець, оксфордський студент, ремісники, юрист, лікар та ін. Усі вони докладно характеризуються автором, кожний з них позначений яскравою індивідуальністю і водночас є чітко вираженим типом з рисами, властивими представникам його соціального стану. Служителі церкви подані в сатиричному плані. Як показано, це люди дуже надійно влаштовані в тогочасному житті, хоча користі від них немає жодної. Характерним є образ монаха - монастирського ревізора, який розтринькував монастирський прибуток як власний і насолоджувався всіма благами життя. Характеристика подорожніх значно поглиблюється і доповнюється в малих прологах, що з'єднують окремі оповідання. В цих прологах оповідачі вдаються до самохарактеристики, слухачі висловлюють своє враження від розповіді і думку про особу самого оповідача, сперечаються між собою, проявляючи при цьому свій характер і вдачу. Таким чином, обрамування - загальний пролог та малі прологи - і самі оповідання зливаються і становлять єдине ціле.Чосер, використавши відомі форми розповіді, створив якісно нову літературну форму, яка дала йому змогу зобразити всі сторони суспільного життя Англії XIV ст. Оповідання збірки різнорідні за темами, жанровими особливостями, стилем. Сюжети їх взято з різних джерел: з книжок, усних оповідок, безпосередньо з життя. Чосер використав майже всі головні жанри середньовічної літератури, а також характерні для неї алегорію, фантастику й примітивну дидактику. Однак вставлені в рамку реалістичного прологу, вони є вмотивованими і виправданими. Як цілість, «Кентерберійські оповідання» характеризуються реалістичністю, у творі все пройняте інтересом до реального світу й людини. Чосер зобразив світ таким, яким його бачив і розумів: з його брудом і чистотою, потворністю і красою; зобразив без розпачу і знущання, без прикрас і слізливого замилування. В його творі органічно поєднуються високе і низьке, сумне й веселе, поетичне й буденне. «Кентерберійські оповідання» відбивають критичне ставлення Чосера до середньовічного суспільства, пройняті особливою поетичною іронією і гумором, які найбільше надають твору чосерівської неповторності
.Вільям Шекспір життя і творчість.

 (1564-1616). Про життя Шекспіра і його особу відомо не дуже багато. Народився він 23 квітня 1564 р. в Стретфорді-на-Ейвоні в родині ремісника і торговця. Вчився у місцевій граматичній школі, де головно вивчали класичні мови: грецьку і латинську, ймовірно, що після закінчення школи він був помічником шкільного учителя. Вісімнадцятирічним юнаком Шекспір одружився і через три роки після цього покинув Стретфорд. Біографи припускають, що він якийсь час був актором мандрівної трупи, перш ніж дістався до Лондона. З 1590 р. Шекспір працював у різних театрах Лондона. 1594 р. він вступив у найкращу лондонську трупу Джеймса Бербеджа. У 1599 р. Бербедж побудував театр «Глобус», на сцені якого і ставилися п'єси Шекспіра. Головні ролі виконував у них син Джеймса, видатний актор Річард Бербедж. Шекспір став пайщиком «Глобуса», і прибуток від вистав та гонорари за п'єси були джерелом існування його родини, яка залишалася у Стретфорді. Шекспір часто їздив туди і в 1612 р. назовсім залишився в рідному місті, припинивши діяльність у театрі. З перших років перебування в Лондоні Шекспір розпочав свою поетичну й драматургічну діяльність, а з 1594 р. вперше з'являються окремі його п'єси в друкові. Твори Шекспіра відразу мали успіх, автор невдовзі здобув визнання сучасників, про що свідчать їхні відгуки. Літературна спадщина Шекспіра складається з 37 п'єс, поем «Венера та Адоніс» і «Зганьблена Лукреція» та 154 сонетів. Не всі твори публікувались за життя письменника. Перша збірка, до якої входило 36 п'єс, була видана його друзями, акторами Джоном Хемінгом і Генрі Конделом тільки у 1623 р. Цю збірку з уваги на її формат (повний друкований аркуш) прийнято називати «фоліо».  Перший період (1590-1600). У творах цього періоду переважає оптимістичне, радісне сприйняття життя. Шекспір не уникає змалювання темних, негативних рис дійсності, життєвих, соціальних суперечностей, але він впевнений, що зло можна подолати, вірить у торжество розумного і доброго. В цей період написані драми-хроніки, ранні трагедії, поеми, комедії і сонети.  Поеми і лірика: 1592: «Венера і Адоніс»; 1593: «Зганьблена Лукреція», 1592-1598: Сонети. Другий період творчості Шекспіра збігається з поглибленням соціально-політичних суперечностей у країні. Уже на рубежі XVI-XVII ст. політика королівської влади набувала відверто реакційного характеру, становище народу погіршувалося, зростала пауперизація; пуританська буржуазія, набираючи все більшої сили, відверто вороже ставилася до гуманізму. Драматург заглибився в аналіз трагічних суперечностей у людському житті і творив переважно в жанрі трагедії. Три комедії, написані в цей час, позначені трагічним світосприйняттям. У третій період творчості, який називають романтичним, Шекспір написав п'ять п'єс: чотири трагікомедії, або романтичні драми,- «Перікл» (1609), «Цимбелін» (1610), «Зимова казка» (1611), «Буря» (1612) та історичну драму «Генріх VIII» (1613). Значне місце в драмах займає казково-фантастичний елемент.
Шекспірівське питання.

Сучасники Шекспіра не сумнівалися в його авторстві, але скупість біографічних відомостей про нього згодом дала поштовх до припущень, що автором знаменитих п'єс був не актор Шекспір, а якась інша людина, котра з певних причин не хотіла підписувати п'єси своїм іменем, а домовилася з актором Шекспіром, щоб він видавав ці твори за свої. Прибічники цієї гіпотези виходили з того, що, мовляв, неук-провінціал, звичайний актор не міг написати геніальних творів. Тому на роль їхнього автора висувались люди знатні і високоосвічені: Френсіс Бекон, лорд Ретленд, граф Дербі та ін. Сумніви щодо авторства Шекспіра почали висловлюватися ще у XVIII ст., а в XIX ст. існували уже цілі монографії, в яких розгорталися антишекспірівські гіпотези; не перевелися антишекспіристи і в сучасному зарубіжному літературознавстві. Наукове шекспірознавство ніколи не поділяло антишекспірівських теорій. Глибоке вивчення фактів, а головно самої творчості Шекспіра і культури Ренесансу загалом дає змогу виявити поверховий, дилетантський, а нерідко свідомо антидемократичний, спекулятивний характер антишекспірівських версій, їхню цілковиту антинауковість.
Сонети Шекспіра, їх філософське осмислення.

Поеми та сонети Шекспіра ще сильно пов'язані з епічною та ліричною книжною традицією і ґрунтуються на ній, але водночас вони сповнені багатого гуманістичного змісту, створюють нову реалістичну поетику, відтворюють живу дійсність. Поезії Шекспіра відкривають новий, вищий етап у розвитку поезії Ренесансу. Вперше збірка сонетів була надрукована у 1609 р. видавцем Томасом Торпом. Основним змістом сонетів є розповідь поета про своє глибоке почуття дружби до юнака довершеної краси і своє сповнене пристрасті кохання до «смуглявої леді». Дослідники, розглядаючи сонети як автобіографічні твори, здавна дошукуються тих реальних осіб, які були прототипами друга і коханої. Сонети Шекспіра становлять сюжетний цикл. Хоч кожний з сонетів це завершений вірш, важливий  сам по собі, але взяті разом вони створюють певний сюжет, який будується на розвитку відносин між поетом, другом і «смуглявою леді». Поетом володіють дві сильні пристрасті - дружба і кохання, найдорожчі йому дві людини - друг і «смуглява леді», які не чужі один одно. І образ друга, і образ коханої жінки постають у сонетах в світлі поетового сприйняття і ставлення до них, тому на першому місці стоїть образ ліричного героя. В ньому відбивається складний і багатий світ людини Ренесансу. Ліричний герой здатний не тільки на сильні почуття дружби і кохання - йому властиві широкий, всеохоплюючий погляд на світ, активне, гостро зацікавлене ставлення до життя, сила думки. Поет замислюється над доступними людині засобами протидії руйнівній силі часу, утверджує перевагу духовного багатства над матеріальними благами, підносить значимість і невмирущу силу поезії, заглиблюється в естетичні проблеми і філософські питання, засуджує пороки і несправедливість сучасної йому дійсності. Шекспір ще наслідує поетичну традицію, користується умовностями, усталеними в тогочасній ліриці, і в її дусі не раз створює пишний і складний образ,  Але загалом образна система Шекспіра спирається вже на інше начало, має джерелом своїм живу реальність. Метафори, порівняння, розгорнуті малюнки в сонетах передають реальні взаємини між людьми в суспільстві і дійсні явища природи. Таким чином, розповідь про почуття поета пов'язується і з світом природи, і з життям суспільства. Звернувшись до строгої форми сонета, Шекспір вийшов за межі традиційних тем і поетичних норм. Він наповнив свої сонети багатим змістом, глибокою думкою, хвилюючим людським почуттям; надав їм різноманітного звучання, високої поетичної довершеності. Всі ці особливості підносять сонети Шекспіра над тогочасною англійською лірикою і дають підставу розглядати їх як новий і вищий її етап, як «вінець англійської лірики доби Відродження»
.Комедії Шекспіра («Венеціанський купець»)

Протягом 90-х років Шекспір написав десять комедій. Сюжети для них він брав з різних джерел: італійських новел, античних і сучасних творів, з реальної дійсності. Написані в найбільш оптимістичний період англійського гуманізму, комедії пройняті ренесансним утвердженням земного життя, непохитною вірою в благородство і довершеність людини. Світ комедій становить усе прекрасне в житті - кохання, дружба, музика, поезія, природа. В цьому світі діють люди молоді, добрі, веселі, діяльні, здатні на сильні й стійкі пристрасті, на самопожертву й подвиг в ім'я дружби й кохання. Вони сміються над усім, що суперечить здоровій людській природі: над ханжеством і скнарістю, педантизмом і догматикою, афектацією і манірністю у поведінці й мові. Комедії Шекспіра вражають багатством і широтою життєвого матеріалу, дивовижною різноманітністю людських характерів і натур: кожний із 180 персонажів, виведених у комедіях,- неповторна індивідуальність. Визначальною особливістю жанру Шекспірової комедії є поєднання в ній у нерозривну цілість фантастичного і реального, серйозного і смішного. Шекспір вживає у своїх комедіях вірш і прозу. Характерна особливість героїв комедії - це здатність вільно віддаватися своїм почуттям. Для комедій, написаних у другій половині 90-х років, характерні нові особливості. П'єси зберігають життєрадісний характер, віру в перемогу добра, проте світ, який постає в них, позначений гострішими протиріччями, більше місця в ньому займають персонажі негативні, носії зла, виразніше звучать сумні мотиви, складнішими стають людські характери.Все це помітно уже в «Венеціанському купці». Як і в інших комедіях, тут поєднуються різні сюжетні мотиви: розгортаються цікаві й поетичні любовні історії, відтворюються сцени в дусі фарсової народної традиції. Але, на відміну від них, на перший план комедії висувається непримиренний конфлікт соціального характеру між купцем християнином Антоніо і лихварем євреєм Шейлоком.  Отже, взаємна ненависть Антоніо і Шейлока спричинена головно різним характером їхньої діяльності. Увесь наступний розвиток сюжету показує, що ці персонажі втілюють два різні світи, два протилежні типи світосприйняття й життєвої поведінки. Антоніо - шляхетний купець епохи Ренесансу, його діяльність вимагає риску і твердого характеру, не позбавлена романтики. Усі багатства Антоніо - на торгових кораблях, що борознять далекі моря і цілком залежать від стихій. У ставленні до людей Антоніо добрий і великодушний, його завжди оточують друзі - люди, які люблять життя і вміють тішитися ним, гроші цінять тільки як засіб забезпечити життєві радощі; вони кохають, веселяться, їхня душа відкрита красі природи і солодким звукам музики. Їм протистоїть Шейлок. його багатство забезпечується безжалісним лихварством. Він скнара, єдиною метою його життя є накопичення. Жадоба до злота спустошила його душу і спотворила характер. Він не здатний бачити красу світу, сприймає його як ворожий. В образі Шейлока Шекспір відобразив конкретне соціальне явище того часу - англійську пуританську буржуазію, яка вороже ставилася і до культури гуманізму, і до народних свят та театральних розваг. Шейлок розумний, здатний на сильні почуття, може бути відданим, має інші властивості, гідні людини. Тому при всій негативності цей образ не позбавлений трагізму. Зло, що володіє Шейлоком, корениться не тільки в ньому самому, а живиться презирством оточуючих, почуттям ображеної гідності. Монологи Шейлока передають його глибоке страждання від несправедливостей, котрих він зазнає як єврей, вони сповнені пристрасного протесту проти расових ворожнеч, пройняті утвердженням природних прав людини.. «Венеціанський купець», як і всі інші комедії, завершується перемогою ренесансних сил.
Трагічний конфлікт, «Ромео і Джульєтта»

В середню 90-х років у період написання веселих комедій Шекспір створив і трагедію «Ромео і Джульєтта». Сюжет її запозичено з поеми англійського поета Артура Брука, написаної, в свою чергу, на основі італійської новели Матео Барделло. «Ромео і Джульєтта» має багато спільного з ранніми комедіями кохання і в побудові, і в настрої. Трагедія пройнята оптимістичною вірою в неминучість торжества гуманістичних відносин між людьми, в ній значне місце займають комедійні сцени. У центрі сюжету трагедії, як і в комедіях, є історія кохання юних героїв, але  розвивається ця тема в трагічному плані і завершується загибеллю закоханих. Трагізм долі Ромео і Джульєтти зумовлений обставинами суспільного життя, зіткненням у ньому старого і нового, феодальної і гуманістичної моралі. На шляху до щастя героїв загрозливою перешкодою стоять давня кривава ворожнеча між родинами Монтеккі і Капулетті та жорстокі феодальні моральні устої. Ромео і Джульєтта - це люди вже нового часу. Світ, який вони приймають, заснований на началах добра і любові. Глибина і природність почуття веде їх до розуміння невиправданості законів ворожнечі і насильства у стосунках між людьми, і тому вони відважно відкидають і традицію родової помсти, і деспотичну владу батьків, і стару родинну мораль. Особисте щастя, за яке з такою мужністю борються Ромео і Джульєтта, набуває в зображенні Шекспіра соціальної цінності. Кохання героїв показане як всеохоплююча пристрасть, що породжує позитивні начала. Це почуття чисте і радісне, сповнене правдивої поезії і гармонії, воно духовно збагачує героїв, загострює і розширює думку, зміцнює волю. З великою художньою переконливістю, без сентиментальності й мелодраматизму, у тонах найщирішого ліризму Шекспір розкриває високу поетичність почуттів Ромео і Джульєтти та красу кохання.  Ромео і Джульєтта смертю своєю подолали стару мораль. Ворогуючі родини відкинули помсту, злобу і визнали правоту людяності й миру. Така кінцівка позбавляє трагедію песимізму, але трагізму не усуває. Твір залишає сумне відчуття непомірності й невиправданості втрати.
Гамлет, сюжет і композиція.

Трагедії. В трагедіях Шекспіра зображена доля людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Головним героєм у них є людина високої самосвідомості, яка вступає в конфлікт із світом, проходить через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань, тяжких переживань і неминуче гине. В розкритті характеру такого героя увага зосереджується на кардинальних, визначальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини змісту і сили величезних узагальнень. Дія трагедій розвивається не у вузькій сфері приватного життя, а виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища дійсності. Скориставшись сюжетом середньовічної легенди про Амлета, записаної вперше Саксоном Граматиком близько 1200 p., а потім відомої в різних літературних обробках, Шекспір створив трагедію, сповнену величезного соціально-філософського змісту.У центрі сюжету - образ Гамлета, датського принца - з ним найтісніше пов'язані всі події і всі персонажі трагедії. Принц Гамлет, студент Віттенберзького університету, щойно повернувся до датського двору в Ельсінор у зв'язку з наглою смертю короля Гамлета. Батька він не лише любив, а й глибоко шанував як взірець людини, тому втрату його переносить дуже тяжко. Болісні переживання посилюються вчинком матері, королеви Гертруди, яка, не встигши «стоптати черевиків», що в них ішла за гробом чоловіка, поквапилась стати під вінець з братом короля Гамлета Клавдієм, який тепер сідає на трон. Така поспішність вражає Гамлета, він сприймає її як щось не гідне людини. Весільна атмосфера при дворі, самовпевненість неприємного йому Клавдія роблять перебування Гамлета в Ельсінорі нестерпним, і він залишається в замку тільки тому, що така воля матері і Клавдія. Та чекає Гамлета набагато страшніший удар: він дізнається, що батька отруїв Клавдій. Тепер він уже не може не діяти. Принц клянеться помститися «усміхненому негіднику», і це стає метою його життя. У ході подій розкривається уся гнилість і жорстокість датського двора. Братовбивця на троні замислює знищити принца. На боці злочинця-короля діють його придворні: міністр Полоній - майстер підступних інтриг, шпигуни Розенкранц і Гільденстерн, «нікчемна комаха» Озрік, з яким навіть бути знайомим ганебно. В інтригу проти Гамлета втягнуто й прекрасну Офелію. Чиста й беззахисна, вона не може протистояти злу, божеволіє і гине. Усій цій зграї змушений протидіяти Гамлет. Він  убиває Полонія, викриває зрадництво Розенкранца і Гільденстерна, відмовляється від Офелії, карає гнівом і обуренням свою матір, вступає в поєдинок з Лаертом. У такій атмосфері завдання Гамлета - помститися за батька,- яке здавалось ясним і простим, безмірно ускладнюється і не тільки зовнішніми обставинами, а й розвитком свідомості Гамлета, на яку ці обставини впливають. Гамлет володіє високим інтелектом, йому властивий філософський склад мислення. За окремим і випадковим він уміє розрізнити сутність, загальне й характерне.Отже, Гамлет вражений не тільки злочинністю Клавдія, а й усією системою чужих йому принципів життя й моральних понять. Герой знає, що він не може обмежитись лише помстою, бо вбивство Клавдія не змінить світу. Гамлет не відмовляється від помсти, але разом з тим усвідомлює, що завдання його набагато ширше - протидіяти злу загалом:  Особливо характерним для стану свідомості Гамлета є його монолог на початку третьої дії трагедії:
Образ Гамлета проблема гамлетизму.

Гамлет є одним з тих літературних персонажів, які не перестають привертати до себе увагу і критиків, і простих читачів. Це дуже складний образ, оповитий безліччю загадок. Адже образ Гамлета і його сумна доля змушують нас замислитися про те, що таке зло, про те, як з ним боротися, про те, наскільки недосконалий світ. У своєму знаменитому монолозі «Бути чи не бути» Гамлет розмірковує про те, «що шляхетніше», підпорядкування і визнання недосконалості світу Протягом всієї п'єси Гамлета мучать внутрішні сумніви. З одного боку, він вважає, що людина може все, а з іншого - власні душевні муки лякають його. У кінці п'єси він помирає від отруєного клинка, перед цим убивши свого головного ворога Клавдія. Але зі смертю Гамлета, що забрав у могилу свої таємниці, починається його нове життя - він стає одним з найбільш знаменитих літературних героїв. Гамлетизм – нерішучість, придушення волі рефлексії, протистояння в думках і вчинках людини.
Трагікомедія «Буря», сюжет, образи, символіка.

Драма починається картиною морської бурі, під час якої неаполітанський  король Алонзо і міланський герцог Антоніо з усім своїм оточенням рятуються з потопаючого корабля і опиняються на невідомому острові. На острові живе Просперо. З його розповіді дізнаємося, що він був колись міланським герцогом, захоплювався науками. Вступивши в змову з неаполітанським королем Алонзо, його брат Антоніо підступно захопив владу, а Просперо з його маленькою донькою Мірандою наказав посадити в човен і пустити в бурхливе море. Хвилі прибили Просперо до острова, де він, оселившись, виховував Міранду, займався науками, на їхній основі оволодів магією та здобув владу над духами. Мудрий Просперо бореться проти зла, прагне удосконалити, виправити дійсність. Він підкорив злу відьму Сікораксу і звільнив з її полону духа Аріеля, який тепер вірно служить йому. Просперо старається облагородити, приручити сина Сікоракси - напівзвіра Калібана. З волі Просперо сталася буря, і міланці опинилися на острові. Вони намагаються запровадити тут свої, звичні їм порядки: почалися змови і замахи на життя, розгулялися порочні пристрасті. Але на острові Просперо, в його світі, діють закони добра. Просперо судить і карає нелюдяне суспільство, руйнує злочинні задуми, попереджає і знищує зло. Він навчає Фердінанда добру й безкорисливому служінню людям. Просперо змушує своїх ворогів розкаятися, повертає собі владу і прощає всіх. Просперо примирився зі своїми колишніми ворогами не тоді, коли вони діяли і відчували свою силу, а тоді, як він переміг їх, розвінчав і обеззброїв. Просперо покидає свій острів, відмовляється від влади над духами і повертається до людей; повертається не тому, що примирився зі злом, а через те, що вірить у необхідність перебудови життя на засадах добра і людяності. Багатозначними у творі є образи Міранди і Фердінанда, як і взагалі образи позитивних молодих людей у всіх романтичних драмах Шекспіра. Світ юних героїв - майбутнє суспільства. Це світ мрії, любові, чистоти й віри в щасливу долю людей, він прямо протилежний егоїстичному, жорстокому середовищу, в якому жили їхні батьки. З образами молодих людей такого типу в останні драми Шекспіра увійшла нова тема зміни поколінь. Зміст «Бурі» широкий: він містить глибокі роздуми, налічує багато персонажів і символічних ситуацій. У «Бурі» Шекспір закликає до створення нового світу, без приниження, насильства і жорстокості.
Вічні образи Шекспіра.

«Гамлет» — один з найвагоміших творів світової літератури за всі часи її існування. Система образів, майстерно вибудувана автором, дозволяє якнайкраще розкрити філософські проблеми, закладені в основу твору. Образ Офелії викликає у різних читачів різні емоції: від обурення через покірливість дівчини до щирого співчуття. Але ж і доля неприхильна до Офелії: її батько Полоній на боці Клавдія, який винен у смерті батька Гамлета і є його запеклим ворогом. Після смерті Гіпноігія, якого вбив Гамлет, у душі дівчини стається трагічний злам і вона боліє. У таку круговерть потрапляють майже всі герої: Лаерт, Клавдій Але головне в трагедії Шекспіра — не зовнішня інтрига, а внутрішні конфлікти героїв, що серед образів трагедії немає добрих та поганих, не тільки додає правдивість створеним образам і робить твір цікавішим, це відображує сутність людської душі: зло та добро присутнє в кожному, і боротьба добра і зла в нашому кіпті — не змагання супер героя проти негідника (це надто примітивне сприйняття світу), боротьба добра і зла відбувається всередині особистості. Кожен з героїв мучиться однією й тією самою проблемою. Я б назвав це проблемою вибору: як зробити правильний вибір? Який шлях обрати? У своїх драмах Вільям Шекспір звертається до найголовніших філософських тем людства. Не лише «Гамлет», а й майже всі твори геніального драматурга і надбанням світової літератури і не втрачають своєї актуальності, як не втрачати, її одвічні літературні теми та одвічні питання. Філософія у трагедіях Шекспіра не висловлена прямо: вона втілюється через сам текст. Образи, створені мінором, і є втіленням тієї чи іншої проблеми, тієї чи іншої життєвої позиції. Кожен з героїв твору Вільяма Шекспіра сприймається читачем неоднозначно. Неможливо дати однозначну оцінку образам Шекспіра